ПЕРЕДМОВА

Село Вікнини є одним з багатьох сіл України, час та історія виникнення яких губиться десь там в глибині минулих сторіч.
Далекий мій предок – трудар, а життя його було важке, сповнене небезпек і жорстокої боротьби. Які історично-суспільні зрушення привели до того, що він прийшов і оселився тут? Як жив, борючись за своє існування та долю наступних поколінь? Мовчить сива давнина, загорнувши в туман віків згадку-таємницю про виникнення села та перші роки його існування. Нічого про це не згадується і в народних переказах.
Ми часто не знаємо, а інколи і не хочемо затрудняти себе, щоб знати, як починався поступ сьогоднішнього дня і якими крутими дорогами він йшов. А треба було б, щоб люди знали своє минуле, бо в ньому не тільки цінний досвід поколінь, воно допоможе нам краще осмислити досягнуте і ясніше бачити ідеали, до яких ми прагнемо.
Цей нарис про с.Вікнини становить собою першу скромну спробу в якійсь мірі простежити історію села протягом століть, починаючи від далеких днів його заснування і закінчуючи 1961 роком. 
Розшуки в міру можливостей архівних матеріалів, які безпосередньо проливали б світло на історію заснування села та перші роки його існування, бажаних результатів не дали. Деякі документи, в яких згадується село Вікнини і з якими довелось ознайомитись, відносяться до пізніших часів, їх в певній мірі і використано.
За дореволюційним адміністративно-територіальним поділом с.Вікнини входило до складу Волинської губернії, губернським адміністративним центром було місто Житомир. В архівних фондах м. Житомира безперечно повинні б бути деякі матеріали, що відносяться до сю Вікнин, дещо, певне, знайшлося б і в архівах м.Львова. Переписка з цими організаціями ділового характеру не набула, а авторові цього за певних обставин не було змоги особисто ознайомитися з тими фондами, тому то треба вважати, що архівні матеріали, які відносяться до села Вікнин, використані не в повній мірі. 
Праця над цією першою спробою історії с.Вікнин в переважній мірі дотримувалась методу розвідок, аналізу та синтезу окремих історичних положень, що відносяться до села і грунтується на певних історичних пам’ятках, вірогідних народних переказах та на доосмисленні деяких історичних категорій. 
У першій чверті цього ХХ століття відійшли у вічність світлої пам’яті старожили села Артемчук Василь, Омельчук-Орел Яким та Артемчук Микита, які ще пам’ятали часи кріпаччини, бо самі відробляли панщину. Їхні розповіді про життя села за часів кріпаччини та в пореформний період значно сприяли у виясненні ряду питань тих часів.
З сучасників живий інтерес та найактивнішу участь в написанні історії села прийняв старожил села Артемчук Іван Денисович, за що йому шаноблива вдячність.
Глибока подяка старожилам односельчанам Кобернюку Михайлу Самсоновичу, Буркацькому Михайлу Семеновичу, Олійник Теклі Василівні, Басюку Іллі Панасовичу, Басюку Павлу Лазаровичу, Баліцькій Уляні Кириковні, Кухарчуку Григорію Філімоновичу, Гноту Василю Михайловичу та Знайдуку Петру Юхимовичу, які донесли до наших днів і передали багато переказів давнини і разом з тим допогли в розв’язанні ряду питань з життя села першої половини ХХ століття.

 

АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ ПОДІЛ

Волинська земля, до якої входить територія с. Вікнин з давніх давен була заселена людьми, про що свідчать численні знахідки знарядь праці кам’яного віку.
З Х століття Волинь знаходилась у складі Київської Русі, з середини ХІІ ст. вона входила до Володимиро-Волинського князівства, а наприкінці ХІІ століття Волинь увійшла до князівства Галицько-Волинського.
У другій половині ХІV століття польські феодали захоплюють західну Волинь, а більшу частину її захоплюють феодали Литви. Після Люблінської унії 1569 року польська шляхта захопила всі Волинські землі.
Волинь було воз’єднано з Росією в 1793 році. Спочатку тут було створено Ізяславське намісництво, яке згодом було перейменовано на Волинське, а в 1797 році створюється Волинська губернія з центром в м. Житомирі. Від того часу і аж до 1921 року с.Вікнини за адміністративно-територіальним поділом відносилось до Перерославської волості Острозького повіту Волинської губернії. 
За Ризьким мирним договором 1921 року між Радянським Союзом і буржуазно-поміщицькою Польщею було встановлено державний кордон, який пройшов поблизу м.Острога. Місто Остріг і якась там частина території на північний захід від м. Острога відійшли до Польщі, а решта території колишнього Острізького повіту, яка лежала на схід, південь та південний захід від м. Острога в тому числі і с. Вікнини, відійшла до УРСР. З 1921 року по 1923 рік с. Вікнини належало до Перерославської волості Ізяславського повіту Волинської губернії.
На початку 1923 року губерніальний, повітовий та волосний поділи було ліквідовано, замість них були утворені Ради окружні, районні та сільські. На ті часи с Вікнини входять за адміністративно-територіальним поділом до Дзвонецької сільради Плужнянського району Шепетівської округи.
Протягом 1930-1937 рр. проходять деякі зміни в адміністративно-територіальному поділі даної місцевості, ліквідуються округи, утворюються області. З 22 вересня 1937 року ця місцевість входить до складу Кам’янець-Подільської області. 
До Великої Вітчизняної війни обласним центром Кам’янець-Подільської області було місто Кам’янець-Подільський. Після звільнення території Кам’янець-Подільської області від німецько-фашистських загарбників обласні установи розмістилися в м. Проскурові, а не Кам’янець-Подільському тому, що м. Проскурів у географічному відношенні більш відповідало областному центрові ніж м. Кам’янець-Подільський. До 1954 року область називалася Кам’янець-Подільською з центром у м. Проскурові.
У 1954 році вся наша країна врочисто відзначала 300-річчя воз’єднання України з Росією. На території Кам’янець-Подільської області в період національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницього проти польської шляхти 1648-1654 рр. в районі с Пиляви, тепер Старосинявський район, козацько-селянські війська на голову розгромили шляхетську армію. Отже, в ознаменування 300-річчя воз’єднання України з Росією та враховуючи ті історичні події періоду національно-визвольної боротьби українського народу під проводом Богдана Хмельницього проти польської шляхти, що відбулися на території Кам’янець-Подільської області – область у 1954 р. 16 січня Указом Президії Верховної Ради УРСР було перейменовано на Хмельницьку, а м Проскурів - в Хмельницький.
23 вересня 1959 року Президія Верховної Ради УРСР на території України укрупнила ряд одних районів за рахунок реорганізації інших.
Плужнянський район було реорганізовано: північна ті східна частина його відійшли до Ізяславького району, західна та південна – до Білогірського. На 1961 рік с. Вікнини за адміністративно-територіальним поділом належить до Дзвінецької сільради, Білогірського району Хмельницької області.
Село Вікнини розкинулось по південно-західному схилі пагорба понад лугом, яким протікає річка-безім’янка – притока річки Горині. Характерно, що ця річка не мала і не має назви, не дивлячись на те, що в недалекому минулому вона була досить багатоводною. Починаючи від с. Дзвінок, до с. Корниці, де вона впадає в Горинь, на відрізку протяжністю яких 7-8- кілометрів на ній стояло шість млинів. На 1961 рік від цих водяних млинів лишилася тільки згадка, та і від річки не багато залишилось. Деякі назви, що присвоювали цій річці, до неї не прививаються, так вона, майбуть, і лишиться річкою-безім’янкою.
Своїми землями с. Вікнини межує: з півночі землями с. Шекеринець, з північного сходу – з землями с. Коритного, зі сходу та південного сходу – с. Надишня, з півдня і заходу – з землями с. Дзвінок та з північного заходу – з землями с. Перерослого.
Від Вікнин найближче село – Дзвінки. Ці два села вірніше треба було вважати двома вулицями одного і того ж села. Віддань між ними через долину коло Криниччини від городів до городів не перевищує 150 метрів.
Ким і коли було засновано село Вікнини – про це в народних переказах не говориться нічого, та й архівні матеріали, з якими доводилось ознайомлюватись, не проливають на це ніякого світла.
В історії життя людського поселення, де тепер знаходяться с. Вікнини, треба розрізняти два періоди. Перший первіод – існування тут людського поселення до заснування с. Вікнин, і другий – заснування та наявність самого с. Вікнин. Тут, де тепер розміщується с. Вікнини, колись в давнину існувало якесь людське поселення, про яке ніхто нічого не знає. Матеріальні речові пам’ятки минулих віків, виявлені протягом ряду років, говорять про те, що с. Вікнини заснувалося на місці колишнього невідомого нам поселення і невідомо коли і ким зруйнованого.
На тому місці, де стоїть у Вікнинах церква і на південь від неї на прилеглих садибах протягом усього часу виявляються людські кістки. Особливо багато їх, обробляючи садиби, виорювали і зносили в глиняники років 60-70 тому. Раз по раз зустрічаються вони тут і тепер. Назвати це місце полем битви чи взагалі полем якогось побоїща – підстав нема. За всі часи тут не виявлено нічого з військових доспіхів, скупчень та нагромадження людських кісток нема – вони більш-менш рівномірно розміщені по площі. Все це говорить, що тут звичайне людське старовинне поховання. 
В тому місці, де стоїть сільський клуб і на південь від нього в напрямку до садиби Ящука Панаса Сафроновича в землі є якісь руїни стародавніх мурів. В народі ходили перекази, що під тими руїнами повинні були б бути підземні ходи та тайники, в яких заховано скарби. У 1907 році власник садиби, на якій виявлялися руїни, Мельник Павло зі своїм сусідою Олійником Тимошем потай розпочали розкопки цих руїн. Розкопки почали з клуні Мельника Павла, яка стояла на цих руїнах, і велись таємно, щоб не довідалась царська поліція. Багато праці, розповідали, приклали вони. Через деякий час попід землею вийшли за межі клуні, але ж крім нагромадження каміння та цегли нічого більш не виявили і розкопки припинили.
Наявність стародавніх могилок та вкритих землею руїн дають підстави вважати, що на місці сучасного с. Вікнин було колись людське поселення, про яке засновники с. Вікнин нічого не знали. Коли б їм було про це відомо, то можна упевнено сказати, що на могилках вони своїх жител не будували б.
Отже, наявність стародавнього невідомого поховання та руїн говорить про те, що с. Вікнини є селищем пізнішого походження і що йому тут передувало якесь невідоме нам стародавнє людське поселення.
На невідомо, коли та з яких причин припинило своє існування це старовинне поселення. Більш всього ймовірною є думка, що тут позначилися навали татарських орд, які протягом довгого часу руйнували і спустошували наш край. Непомірно важкий історичний перегін у смертельній боротьбі прийшлося пройти українському народові в ті грізні часи лихоліття. 
Наша місцевість у 1240-1241 рр. стала жертвою навали дикої монголо-татарської орди, очолюваної ханом Батиєм. Все, що зустрічалось на її шляху, вона предавала мечу та вогню. Хто знає, може ще тоді загинуло тут те поселення, яке було до заснування с. Вікнини. А пізніше, починаючи з ХV століття, Кримське Ханство стало систематично організовувати спустошливі набіги на землі України. Продуктивні сили Кримського Ханства майже не розвивалися. Основними джерелами збагачення феодальної верхівки кримчаків були грабіжницькі напади на сусідні землі України, Росії та Польщі. До татар приєднувались і турецькі загони. З другої половини ХV ст. не було й жодного року, щоб татарські і турецькі орди не нападали на сусідні землі. Їх шляхи: Чорний, Кучманський, Муравський та Молдавський починались від Перекопу, берегів Чорного моря, і всі вони йшли через Україну, внаслідок чого над Україною зависла постійна загроза татарських навал, які позначалися дикою жорстокістю, грабіжництвом і руйнуванням. Український народ вставав на збройну боротьбу проти хижацьких нападників за свою долю і незалежність, але сили були не рівні. За спиною татарських ханів та мурз маячила зловіща кривава тінь султанської Туреччини, яка до своїх агресивних планів завжди включала загарбання України. Про ті важкі часи лихоліття в одній з історичних пісень говориться:

 

Зажурилась Україна, що ніде прожити:
Гей, витоптала орда кіньми маленькі діти,
Ой, маленьких витоптала, великих забрала,
Назад руки постягала, під хана погнала.

Величезною історичною трагедією татарських і турецьких навал було знищення та масове полонення насеглення. Десятки тисяч бранців – цвіт і краса українського народу, гонимі жорстокість ординських нападників ішли степами на невільницькі ринки Криму, а звідти, як дешева рабська сила, розвозились по районах Чорномор’я і далі.
Шляхи навал татарських орд крилися трупом і супроводились нещадним руйнуванням сіл і міст, внаслідок чого в окремих районах надовго припинялося всяке господарське життя. Якими великими були ці спустошення від набігів татарських орд видно хоч би з того, що показують возні Луцького Повіту за 16001 рік. Після нападу татарської орди на цей повіт у 1593 році він і на 16001 рік лишився лежати мертвим пустирищем, порослим бур’янами. 269 містечок і сіл після цієї навали являли собою згорища, руїни та пустирі, про яких в списках возних читаємо: „І до того часу пусти есть и людей в них немаш”. (Історія України, том.І, стор. 68, видав. „Пролетар” 1932 р.)
Про те, як татарами було сплюндровано маєтки і села Острозької волості в 1617 році (а це вже територія, де зараз знаходиться с. Вікнини) читаємо в об’явленні князя Я. Острозького. Тут перераховується ряд сіл і скрізь зазначено: „Двор, село і корчму спалено, подданих одних постинано, а других з усією їх маєтністю побрано і до орди погнано.” У 1618 році татари знову роблять набіг на Острозьку волость, спустошуючи її далі. Після набігу в показання возного, що оглядав наслідки набігу, сказано: „Остаток маетностей, што было есче трохи зостало хат, людей добытку от першого вторгнення татарского, которое се в року прошлом 1617 стало, то в остатнем в том вторженню попалили, людей добыток побрали в нивеч вси села обернули, а мановите: в волости Острозькой: село и фольварок Борисов, село и фольварок Плужное, Село Быльчин, село Боровичи обедве, село Добрин, село Долотец, село Радогощу, до местечка Суража сел три спалили ”.
(Архив Юго-Западной Росии, ч. VI, том І, страницю 380, 417, 418. изд Временной Комиссией для разбора древних актов. Киев – 1890 г.)
  Виходячи з вищесказаного можна вважати, що колишнє поселення, на місці якого тепер знаходиться село Вікнини, могло стати жертвою татарського набігу. В письмових пам’ятках минулого це поселення могло і не значитись. Прикладом цього можуть бути руїни Городища в околицях м. Шепетівки, які в 1955-1957 роках були виявлені і розкопані Ленінградською археологічною експедицією. Про те поселення „Городище”, в історичних пам’ятках минулого ніде не найдено ніякої згадки.
 Цілком ймовірно, що селище, на місці якого тепер стоїть с. Вікнини, могло стати жертвою татарської навали, і в кривавій муті дикої жорстокості загинули про нього відомості і згадки. Лише мовчазні могилки та протягом віків вкриті землею руїни говорять, що колись у давнину тут жили люди і було невідоме нам поселення.

 

 ЗАСНУВАННЯ СЕЛА

 Питання про часи заснування с. Вікнин, яке б грунтувалось на певних історичних документах, до цього часу залишається нез’ясованим. Поки що таких матеріалів виявити не довелось. В народних переказах про це також нічого не говориться. Є лише згадки про те, що колись в давнину село складалося з дев’яти хат, але невідомо, чи це було в часи його заснування, чи пізніше.
 Політична ситуація України XVІ і XVІІ ст. була дуже напружена і досить складна. Боротьба магнатських родів за землеволодіння, кріпосництво, посилення економічного і національного гніту, загострення класових суперечностей та боротьба українського народу проти своїх поневолювачів, часті набіги татар – все це тяжко відбивалося на життті трудового народу і спустошувало наш край. В ті грізні часи інколи приходилося кидати рідні обжиті місця і рятуватися світ за очі. У XVІІ ст. тисячі людей з південних районів, рятуючись від татарських та турецьких навал, втікали в лісисту Волинь і осідали на поруйнованих погоринських селах та інших місцях, придатних для поселення. Очевидно ці обставини і спричинили до виникнення с. Вікнин. Від діяльності колишнього поселення, зруйнованого на цьому місці, могла лишитися галявина, південний та південно-західний схил, наявність багатьох водяних джерел, луг, річка – все це було придатним місцем для поселення. Очевидно декілька сімей, рятуючись від жорстокостей того часу, прийшли сюди, осіли і дали початок селу Вікнинам.
 Про страхіття набігів татарської орди давні жителі Вікнин знали, - темою стародавніх народних переказів у переважній більшості були перекази про набіги та боротьбу з ними. Колись розповідали: - в село прийшла дівчина-бранка, яка втікала з татарського полону і тут серед людей знайшла собі притулок. Враховуючи обставини тих часів, можна вважати, що засновники с. Вікнин прийшли сюди, рятуючись від татарських та турецьких навал.
  З переказів відомо, що за селом на підвищенні за проваллям в середній зміні в давні часи стояла збудована вежа жителями села, на якій в ті тривожні роки завжди на варті стояв чоловік. Завдання вартового полягало в тому, щоб своєчасно повідомити населення про наближення небезпеки. Згодом, коли зникла небезпека татарських наскоків, вежа та зруйнувалась. Старожили 1920 років, які ще пам’ятали кріпаччину, тієї вежі вже не знали, але за переказами своїх батьків та дідів показували місце, де вона стояла.

 

ПОХОДЖЕННЯ НАЗВИ СЕЛА ВІКНИНИ

Людина завжди намагається оселитися в місцевості, яка могла б забезпечити її певними природними багатствами. Одночасно з поселенням людей на якійсь території відбувається процес формування назви і найменування поселення. Процес цей в багатьох випадках пов’язується з ландшафтом. Численні топонімічні назви, зв’язок яких з ландшафтом виступає досить виразно, займають у нашій місцевості значне місце. 
Рослинний світ, рельєф, особливості водного режиму – все це в певній мірі мало і має вплив на формування назв окремих населених пунктів та урочищ. Саме особливості водного режиму нашої місцевості і лягли в основу виникнення назви с. Вікнин.
Місцевість, де заснувалось с. Вікнини, у свій час була дуже багата на джерельні та текучі води. Старожили села стверджують, що тепер, в порівнянні з тим, що вони ще пам’ятають, джерельних та текучих вод лишилася одна четверта-п’ята того, що було за їх юнацтва. Якщо це перебільшення, то, очевидно, незначне. Слід лише ознайомитись з басейном річки-безім’янки – притоки Горині, яка текла з с. Перерослого коло Вікнин на с. Залужжя, ознайомитися з тим, яким був цей басейн років 50 тому, як стане зрозумілим, що таке твердження має підстави. 
По долині коло с. Вікнин у минулому було декілька великих джерел-безодней, які на 1960 рік позанамулювались і припинили своє існування. Деякі з цих джерел були такими глибокими, що в народі їх стали називати підземними вікнами. Поблизу одного такого джерела – водяного вікна, яке на сьогодні називають Самсоновим, і заснувалось с. Вікнини. На 1961 рік від цього великого, і, так би мовити, могутнього джерела не лишилося майже нічого. А ще років 40 тому воно мало в діаметрі метрів 7-8 і вода з нього навалом била на поверхню. 
Оці джерела-безодні, виступаючи в народній уяві як підземні водяні вікна, і лягли в основу виникнення найменування села, яке згодом сформувалося в назву Вікнини.
Останнім часом в працях з топоніміки де в кого зазначається, що назва вікнини походить від слова вікнина, що означає грузьке болото, трясовину. Спадає на думку, що автори цього не до кінця продумали смислове значення слова вікнина, зфальсифікували його.
В „Словнику української мови” за редакцією Б.Грінченка В-цтва АН УРСР, Київ, 1958 рік, том І, стор. 237, слово вікнина означає непоросле водоростями місце на болоті, воронку виру. І трясовина, болото – поняття різні і виводити назву Вікнини з трясовини треба вважати помилковим, не до кінця продуманим авторами. Більш глибокі розвідки в цьому напрямку говорять, що в основу назви Вікнини лягли саме джерела-безодні, водяні вікна, як їх називали в старовину, з яких вируючи вода била на поверхню.
Історичні пам’ятки на території с. Вікнин, про які мова йшла вище, стверджують факт існування в минулому тут якогось людського поселення і те, що с. Вікнини є селищем пізнішого походження. Якщо руїни минулого поки що лишаються мовчазними, то наявність розвитку існуючого села Вікнин може про себе дещо сказати і хоч приблизно подати відомості про свій вік.
Відомо, що на 1861-1863 роки, часи відміни кріпостного права, в сю Вікнинах нараховувася 41 двір. Через 100 років у 1961 році в селі нараховується вже 125 дворів. Виходить, що протягом століття розвиток дворів йшов шляхом 1:3, тобто село зросло в три рази. Ідучи шляхом такого обчислення попробуємо встановити кількість дворів в минулому столітті, від 1861 до 1761 року. Виходить, що на 1761 рік село складалося з 13-14 дворів, а в 1661 – з 4-5 дворів. Здається, така кількість дворів (4-5) і дала початок селу Вікнинам. В народних переказах говорилося, що колись село складалося з 9 дворів, але чи це було в перші часи його існування, чи пізніше – на це відповіді немає.
Звичайно встановити якусь певну закономірність у розвитку дворів не можна, бо цей процес залежить від багатьох об’єктивних факторів і часом за певних історичних умов може бути більш інтенсивним, а інколи може зовсім припинятися. Якщо наша „трійка” відповідає дійсності для сторіччя 1861-1961 років, то, можливо, в глиб віків вона в деякій мірі відхиляється, але орієнтиром у якійсь певній мірі все таки може бути.
Приймаючи до уваги інтенсивність росту дворівпротягом століть, пам’ять народних переказів про те, що село складалося з дев’яти дворів колись в давнину, то можна вважати, що заснування с Вікнини припадає десь на половину ХVІІ століття і роки 1950, 1960, певно, були його 300-річним ювілеєм.

 

КРІПАЧЧИНА

У Польщі і в Литві кріпосництво було особливо жорстоким і закріплювалося державним законодавством. Люблінська унія 1569 року відкрила доступ на Україну жадній на землі польській шляхті, яка вбачала в загарбанні українських земель нове джерело збагачення. Шляхта збройною силою тягнеться аж до українських степів, захоплюючи землі геть і ті, на яких жило вільне селянство. Спираючись на державний апарат та збройну силу магнатсько-шляхетський клас захоплює все нові землі, які польська королівська влада роздає в спадкове володіння польським і українським магнатам та шляхті.
Діставши права від королівської корони на нове володіння, магнати та шляхта заводять тут маєтки-фільварки на панщинній праці кріпаків, покріпачуючи вільне населення, яке тут господарювало і володіло земельними угіддями. Протестуючи проти поневолення взагалі, широкі народні маси ставали проти своїх гнобителів на збройну боротьбу, в вогні якої протягом довгих років палахкотіла земля України. Могутній відгомін цієї героїчної боротьби волелюбного українського народу проти своїх поневолювачів червоною стрічкою проходить історією нашого народу і з особливою силою відбивається в історичних думах та піснях.
Ще в недалекому минулому серед старожилів села була така поговорка:

Не було в нас панщини тоді,
Коли було девять хат в селі.
А як збудувалася десята,
То прийшла панщина заклята.

Якщо вірити цій поговірці, то можна вважати, що якийсь час у перший період свого існування село було вільним, але ж вольность та, видно, тривала недовго. Загарбницька польська шляхта нишпорила скрізь і вишукувала все, щоб захопити і заради свого панування поневолити. Звідси і село попало в кріпаччину.
 Протягом часу с.Вікнини переходило з рук в руки. В «Словнику географічному королівства Польського і інших країв слав’янських» виданого Філіпом Сулімерським 1886 року у Варшаві том VII стор. 426 читаємо: «село Вікнини належало раніше до Ляховецького ключа князів Ябловських, пізніше перейшли до Сапегів. У 1822 році було продане Кадлубським, в їх руках перебуває і тепер» (тобто на 1886 рік). Про те, що с. Вікнини належало Ябловським, пізніше Сапегам і продане сказано також і в Теодоровича: «Село Окнины некогда принадлежало к Ляховецкому ключу князей Ябловских, потом перейшло к Сапегам, а в 1822 году купил его Кадлубицкий, в руках фамилии коего и ныне оно находится». 
Н.И. Теодорович «Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии», том ІІ Почаев 1889г. стр. 850

Сулімерський говорить, що с. Вікнини було продано Кадлубському. Теодорович називає його Кадлубицьким. Час продажу села в обох авторів зазначено той же. Старожили села називали поміщика Кадлубіцьким. Виходячи з цього треба вважати, що Кадлубський і Кадлубіцький – це одна і та ж особа. Про ціну, за яку Кадлубіцький купив село з людьми і земельними угіддями не сказано нічого.
За часів кріпаччини селяни-кріпаки с. Вікнин мали в своєму користуванні клапті городів та якісь ділянки польової землі, які звали грунтами. Яких розмірів були ті ділянки грунтів ніхто з старожилів, навіть і тих, що ще пам’ятали кріпаччину, нічого тямущого не могли сказати. Де в кого, розповідали, грунти були більші, де в кого менші, а дехто мав лише городи.
Ті, що мали грунти, мали і тягло. Обробляти поміщицьку землю та виконувати різні повинності на пана, селянин-кріпак змушений був своїм тяглом та своєю снастю. Все те, що було в користуванні селянина-кріпака ніяк не можна рахувати його власністю, адже сам кріпак був власністю поміщика. Ті матеріальні засоби, якими користувався кріпак, були лише для того, щоб він сам себе утримував, як дарову панську робочу силу. Поміщик розпоряджався кріпаком і його майном так, як йому було до вподоби.

Панщину, за переказами старожилів, які ще пам’ятали кріпаччину, цілими сім’ями робили щодня, крім неділі і свят. За святами стежили, вони були чимось на вид німого протесту проти гнітючої панщини. Пан та панські осаули находили роботу всім з самого ранку до пізнього вечора. В кого була земля, той змушений був обробляти її ночами та світанками. Не було, казали, спокою ні літом, ні зимою. Селянин-кріпак, крім польових робіт на поміщицькій землі, мусив був виконувати ще ряд повинностей на пана: рубати й возити ліс, будувати й лагодити панські будинки, гатити греблі, ставити огорожі і виконувати панські роботи по господарству взагалі.
Восени на панському подвір’ї стояли високі скирди збіжжя, вирощеного, зібраного і звезеного руками кріпаків. Протягом зими кріпаки змушені були все це ціпами перемолотити, лопатами перевіяти і на решетах, зроблених зволових шкур і підвішених добальків, підсіяти. А жінкам по півкорця проса, щоб в ступі на пшоно товкти, по мішку пір’я дерти панам на подушки, перини та на продаж, кужелю на пряжу, виготовленого ними ж по десятків декілька. Пряла гірка жіноча доля веретеном при скіпках(лучині),пряла ночами при місяці, пряла світанками, бо в суботу, щобне попасти під різки, треба було роботу занести до двору і здати.
Пригноблене забите село день у день безпросвітно йшло в ярмі безправ’я і гнітючої кріпаччини. Певне найреалістичнішу картину цього становища намалював Т.Г.Шевченко у своєму –

Чорніше чорної землі 
Блукають люди…
Село неначе погоріло,
Неначе люди подуріли,
Німі на панщину ідуть
І діточок своїв ведуть.

Сповнені ненависті до гнобителів ішли ніби німі, бо найменша необачність – і панські гайдуки на конюшні шкіру з спини спустять, а то може ще в колодки закують, на 25 років у москалі або навіть і в Сибір.
Завжди літом до сходу сонця на коні на село виїжджав панський есаула і оглядав чи немає де комина, з якого не йшов би дим. Домашні роботи треба було кінчати якнайскоріше і йти на панщину. Горе було тій господині, у якої до сходу сонця не топилося б у печі. Пошматував би нагаєм геть. Панських прислужників минали, бо вони були в пана довіреними особами і могли наговорити панові всього, а наслідки цих наговорів були важкі. Після 25 різок довго приходилось відлежуватись покараному. При екзекуціях завжди був присутній пан, він і встановлював міру покарання. Але й поза його карою прислужники не раз вдавалися людям взнаки.
Особливою жорстокістю, розповідали, позначився один із роду Іщукових, Яків, який був осаулою напередодні скасування кріпаччини. Сім’я, з якої походив Яків, вся вимерла від якоїсь пошесті, хлопця-сироту пан забрав до двору, де він був прислугою. Коли Яків став дорослим, пан призначив його осавулою. Осавула вийшов з нього вірний і панські воління виконував безвідмовно. Не одну сотню різок він вклав в спини покривджених односельчан-кріпаків. А що в нього було найбрутальнішим – то це лайка, від якої мороз ходив поза спиною. Стримати його намагалися, але за його спиною стояв поміщик і на скарги відповідав погрозами.
Жнива, спека, вітер ані дихне. Попід Надишенщиною женці розтягнулися постаттю – жито жнуть,а в напрямку до кручі косарі ячмінь косять. Полем від одних до других гасає конем осаула Яків, щоб бува хто не став, не перепочив. 
Серп шурудить по соломі, руки мліють, дихнути від спеки нічим, піт заливає очі. І от одна із жінок підводиться, щоб обтерти обличчя від поту. Не встигла вона ще піднести рукава до чола, як зпагорба осаула Яків вже гукає: «Гей, чого стала, щоб над тобою хреста поставили?» І знову напружені плечі схиляються над постаттю і серп шурудить по тугій соломі. Багато горя бачила ця полита потом і кров’ю земля від панів, підпанів та їх слуг.
Селянин-кріпак був придавлений ярмом кріпаччини у всіх сферах свого життя. Всі його помисли і бажання залежали від волі поміщика. Поміщик втручався і в родинне життя кріпака. Ні парубок, ні дівчина не могли вступити в подружжя не одержавши на те згоди поміщика. Дівчина з с. Вікнин по домовленості між поміщиками могла б вийти заміж на друге село при умові, коли б парубок з Вікнин брав собі за дружину дівчину саме з того села, куди заміж йшла в дівчина з Вікнин. Як розповідали старожили, це могло статися при умові заміни голови на голову. Випадки такі, видно, були поодинокі, молодь інших сіл між собою зустрічалась хіба колись зрідка в церкві. Одружувались одні з одними переважно жителі свого села.
Траплялися випадки, коли поміщик, виходячи з своїх міркувань чи капризів, ішов наперекір бажанню молодих і не дозволяв одружуватись по бажанні, а примушував парубка або дівчину вступати з тим у подружжя, з ким це йому було вигідно або до вподоби.
Старого Артемчука Василя, якого по вуличному звали пам’яттю віків, тепер мало хто пам’ятає. Віком у 95 років він дожив до 1925 року. Десь кого тридцяти чотирьох років його життя припало на часи кріпаччини, яку він з гіркотою, як і інші, відчув на собі. До кінця своїх днів у нього збереглася пам'ять минулого геть до дрібниць. На старість він осліп і єдиною розрадою для нього було розповідати синам, онукам та правнукам про давнину, про наскоки татарської орди, про турецьку неволю, про боротьбу з шляхтою, про страшні пошесті, про кріпаччину та родинні і побутові обставини. Свої розповіді він вів з глибини віків від своїх прадідів і на ньому вони закінчувалися. Пішли нові часи і у вирах їх подій замовк відгомін минулого.
Родинні обставини в Артемчука Василя склалися так, що йому потрібно було женитися. Залишились сироти і старшим між ними був він. Була бажана дівчина, була домовленість, треба було лише на одруження мати дозвіл і згоду від пана. Існував такий порядок, що на запитання поміщика з ким хотів би парубок одружитися чи за кого хотіла б дівчина вийти заміж, треба було, по-перше, відповісти: «Воля ваша». Якщо пан в даному разі своєї волі не проявляв, тоді вже можна було висловлювати своє бажання. Оця то «Воля ваша» перекраювала бувало помисли та надії молодих людей, калічила їх життя і примушувала виконувати панську волю.
Так сталося з Артемчуком Василем. Ота панська воля відмовила йому. «Возьмеш собі в жони мою покоївку Ганусю» - відповів пан і бажана дівчина відпала. Щоб не навести на себе панського гніву, мусив був одружитися з панською покоївкою, яка до кінця свого життя не поривала стосунків з панським двором. Такі випадки, розповідали, були не поодинокі.
Державний феодально-кріпосницький устрій узаконював кріпаччину і стояв на охороні інтересів поміщиків-кріпосників, а тому свавіллю поміщиків перешкод не було. Селянин-кріпак усім своїм єством був придавлений кріпосницьким ладом і без суду і справи змушений був служити волінню пана, який розпоряджався кріпаком як своїм майном. Лише в 1808 році вийшла заборона продавати та купувати людей на ярмарках, як худобу, а заборона продавати одного з сім’ї вийшла тільки у 1833 році. А, насправді, то поміщики-кріпосники не притримувались установлених положень і торгівлю кріпаками в різних формах вели аж до 1861 року. Все це характеризує собою становище покріпаченого селянства, з якого не виключене було і населення с. Вікнин часів кріпаччини. 
Народ обурювався проти панського гноблення та свавілля і шукав порятунку в збройних повстаннях проти гнобителів, у втечахкудись в незаймані землі та на Запорожжя.
Бували заворушення кріпаків і в с.Вікнинах. За переказом колись один з роду Горлів, не стримавши панське знущання, збив на полі пана з коня і на тому ж коні втік із села. Наступної ночі, розповідали, ще один з родини Шевцевих також пішов з села. Подальша доля їхне відома, назад вони не повернулися.

 

СКАСУВАННЯ КРІПОСНОГО ПРАВА

Соціально-економічні та політичні обставини колишньої царської Росії першоїполовини XIX ст., у яких визначне місце займали селянські заворушення та повстання, що могли перерости в більш грізну Пугачовщину та Коліївщину примусили царат відмінити кріпосне право. Цей акт було проголошено 19 лютого за старим стилем в 1861 році.
Згідно положення про скасування кріпаччини селянин-кріпак, що був безправним рабом ставав особисто вільним але ж таким же безправним, яким він був і раніше. «По суті, царська монархія була диктатурою поміщиків-кріпосників, які мали всі політичні права, користувалися всіма привілеями і займали всі посади в державі. Народ в Росії не мав ніяких політичних прав».
/Історія КПРС; Держвидав політичної
літератури, Київ 1959 р., стор.12/
На фоні цього стає зрозумілим, якою була та особиста воля, що надавалась селянинові згідно реформи 1861 року.
Скасування кріпосного права не скасовувало поміщицького землеволодіння. Вся земля, що здавна належала селянам і оброблялась ними, оголошувалась власністю поміщиків, економічна залежність селян від поміщиків зберігалася надалі. Селяни могли одержати незначні земельні наділи лише за великий викуп, викупна операція була побудована так, щоб здерти з селянина як можна більше грошей. Ще довго після «звільнення» селяни виплачували поміщикам за свою волю та потом і кров’ю политу землю. До повного викупу наділів селяни вважалися зобов’язаними і надаля змушені були відбувати поміщицьку повинність, що по суті являло собою ту ж кріпаччину. З приводу цього В.І.Ленін писав: «Велика реформа була кріпосницькою реформою і не могла бути іншою, бо її проводили кріпосники»
/В.І.Ленін, тв., видав.4, том 17,стор.90/
Грабіжницький характер реформи став ясним зараз же, внаслідок чого почалися селянські заворушення, які не припинялись протягом ряду років. У с. Вікннинах заворушення селян почалося на четвертий день після оголошення маніфесту про відміну кріпосного права і протрималось кілька днів, аж поки не було зломлене повітовим начальством.
Таке «ослобождение» прийшло і в с. Вікнини. Розповідали, що в обстановці врочистості, в церкві під час служби божої його було проголошено людям. Три дні зранку до вечора дзвонили в церкві дзвони, три дні в церкві правилось молебствіє і три дні святкували люди, а на четвертий день – на село виїхав осавула і наказав усім іти на панщину. Народ збунтував, осаулу кілками вигнали з вулиці і на панщину не пішли. Через день чи два у двір поміщика наїхало якогось начальства, у неділю в церкві піп оголосив, щоб після служенія люди не розходилися, а зупинилися коло церкви, бо з ними має повітове начальство щось говорити. Один з приїзджих вийшов на церковний ганок і, звернувшись до людей, сказав, що воля буде, тільки не відразу, що панщину люди повинні робити і надалі, тільки не щодня, як було раніше, а по три дні на тиждень. І коли люди, протестуючи, загомоніли, то він пригрозив і додав, що хто буде бунтувати проти власті, то той бунтуєпроти царя, за що буде покараний. На тому і розійшлись. Стара пані у дворі перед начальством, кажуть, дуже лементувала: «Не позволям, то людзі наші, на це ми мали грамоти».
Кріпосництво продовжувалось. Перший і другий рік після оголошення маніфесту панщину відбували по три дні на тиждень, а на третійрік панщину у Вікнинахбуло скасовано.
В загальному, то тільки через 20 років після оголошення маніфесту про скасування кріпосного права селяни одержували право на вихід від поміщика за викуп, а до того були зобов’язані відробляти поміщикові повинності: «Тільки в грудні 1881 року був виданий закон про вихід на викуп з 1-го січня 1883 року усіх тимчасовозобов’язаних селян»  
/Історія Української РСР,видав. АН УРСР, Київ 1959 р, том І, стор. 476/
У с. Вікнинах вихід селян від поміщика за викуп прийшов на третій рік після відміни кріпосного права. Такий хід подій по скасуванню кріпосництва тут був обумовлений певними соціально-політичними причинами.
У 1863 році вибухнуло польське повстання, яке високо оцінив К.Маркс і Ф.Енгельс. Вони надавали польському національно-визвольному рухові важливого значення для міжнародного революційного руху 60-70 р.р. минулого століття. На правобережній Україні польське землеволодіння було досить велике, польський повстанський рух поширився і на Правобережжя. Царський уряд боявся, щоб селянство, невдоволене реформою, не пристало до польського національно-визвольного руху. Повстало питання залучити селянство на свій бік. З цією метою царат у 1863 році тут провів земельну реформу, за якою був проведений обов’язковий викуп земельних наділів і ці наділи зараз же ставали власністю селян. Разом з тим, всі зобов’язання, за якими селяни змушені були виконувати ряд повинностей на поміщика, скасовувались. З 1 вересня 1863 року селяни правобережної України перейшли в стан селян-власників і повинні були сплачувати в казну викупні податки за земельні наділи. В цю категорію увійшло і с. Вікнини.

Заснувалося село Вікнини в районі теперішньої церкви на південь та південний схід від неї. Протягом часу, зростаючи, воно поширюється в північно-західному напрямку аж до річки, що тече лугом між Вікнинами та Дзвінками. Згодом воно переходить на схил в напрямку Криниччини і заселюєйого аж туди, де вже стримкі крупносхили зовсім непридатні для оселення.
На 1861 – 1863 р.р., часи скасування кріпаччини в східному та південно-східному напрямках село межувало з садибою панського двору і поширюватись у цьому напрямку не мало змоги – не пускав поміщицький двір.
У північно-західному напрямку, за Криниччину, село закінчувалось оселею Кабернюка Прокопа, Кушнерика. Хати тієї давно вже нема, розрівнене місце на крутому облозі говорить, що колись тут ютилась людська оселя. В цьому напрямку селу поширюватись було нікуди. В таких межах воно лишилося до 1925 року. На ці часи у с. Вікнинах, крім поміщицької садиби і корчми, нараховується 41 двір.

СПИСОК ДВОРІВ С.ВІКНИН НА ЧАСИ СКАСУВАННЯ КРІПАЧЧИНИ, РОКИ 1861-1863

 

№ Прізвище та ім’я голови двору

1. Кобернюк Прокіп
2. Васильчук Нечипір
3. Іщук Яків
4. Знайдук Григорій
5. Прокопчук Давид
6. Парнюк Трохим
7. Антонюк Семен
8. Антонюк Лукаш
9. Антонюк Василь
10. Олійник Гаврило
11. Артемчук Василь
12. Шевчук Семен
13. Кухарчук Микола
14. Прокопчук – Пацула Іван
15. Артемчук Константин
16. Галіцький Михайло
17. Філімончук Олекса
18. Філімончук Северин
19. Артемчук Трохим
20. Артемчук Палажка
21. Столковський Іван
22. Артемчук Харитон
23. Омельчук – Орел Прокіп
24. Артемчук Сидор
25. Басюк Яків
26. Олійник Кіндрат
27. Кобернюк Наум
28. Подолянчук Іван
29. Мельнічук Яким
30. Мартинюк Григорій
31. Шевчук – Банджур Трохим
32. Олійник Хома
33. Шевчук Захар
34. Баліцький – Муляр Ничипор
35. Мельник Михайло
36. Мельник Кіндрат
37. Артемчук Йосип
38. Буркацький Мартин
39. Буркацький Іван
40. Буркацький Григор
41. Мельничук Іван

 Дані про кількість дворів у с.Вікнинах на часи скасування кріпаччини не є документальними, але вони складені згідно земельних наділів за участю старожилів, які ще навіть робили панщину і добре знали село, а тому їх можна рахувати безсумнівними. Встановити кількість населення часів відміни кріпаччини без певних на те статистичних даних, звичайно, тепер неможливо. Збирання таких відомостей іде всупереч деяким твердженням, що, нібито в минулому всі сім’ї були великими. Народжуваність була велика, але й смертність була немала.
Аналізуючи дані від старожилів, кількісний склад сімей останньої чверті минулого століття, виявляється, що великих сімей по 10 осіб були лише одиниці. Переважна частина складалася з 4-7 чоловік.
Звертають на себе увагу імена людей минулих часів. Надавались вони тільки священниками, які при хрещенні дитини, виходячи з церковних канонів, надавали ім’я маляті. Але священники, певно, керувалися тими канонами по-своєму і імена підбирали на свій розсуд. Деякі чоловічі імена, крім Гаврило, дійшли до наших днів. А що ж до жіночих, то вони ніби замикались в якесь коло. В переважній більшості були Хима, Хотина, Харитина, Пестя(Пестина), Параска, Мокрина, Кулина, Горпина, Явдоха. З минулим відійшли в минуле і ці імена, а разом з ними і право постороннім особам втручатися і надавати іменя чиїмсь дітям.  

Будівлі
Всі будинки тих далеких часів були досить примітивними. Хати будували невеликі, застільними вікнами переважно на південний схід. Будували їх в дубові стовпи, які закопувались в землю; стіни дилювали дилями з осичини, березини або соснини і обмазували рудою глиною, а поверх неї – білою. Дахи крили сніпками з простої житньої соломи. Очерету на покрівлі чомусь не використовували, хоч його тоді в цій місцевості було досить багато. Про черепицю та бляху тоді навіть і мови не було. Сіни впоперек ділили хату на дві половини: південно-східна частина або південна призначалась для житла, а та, що була від сонця – під комору. Житлове приміщення в хаті становило лише одну кімнату, долівка була глиняна. Коло порога в кутку стояла піч, яка займала коло одної четвертої площі в хаті. Піч тих часів мала універсальне призначення: в ній варили, пекли, на ній сушили зерно, вона зігрівала хату, на ній грілися, спали, а дітвора зимою виводилась тільки на печі. Обігрівальних грубок не знали. Пізніше біля печі впритул для обігрівання стали робити лежанки. Ліжок не знали. Для спання в хаті був піл з тесаних жердок, а в кращому разі з дощок, на якому одноразово могло вміщатись чоловік п’ять-шість. Над полом до балків підвішувалась жердина для вбогої одежини. Коло вікна, що було проти дверей, ставився стіл, від порога до стола вздовж біля стіни на кілках вбитих у землю, була примощена лавка. Оце і всі меблі. Скрині на одежу та мисники на посуду – це вже надбання пізніших часів. На стіні над застільним вікном було два або декілька образів, на яких у більш заможних сім’ях чіплялись рушники. Це і була вся прикраса хати. Вікон у хаті робили найбільше три і то невеличкі на дві-чотири шибочки. За відсутності скла, а найголовніше за матеріальної неспроможності – шибки у вікнах затягували плівками з свинячих та овечих сечових міхурів. Для того, щоб витримати зиму в такій хатині-мазанці, її треба було якось утеплити. Для цього робили знадвору біля стін загати з соломи або перію, якого тоді було вдосталь на полях. Подвійних вікон не знали, а тому протягом всієї зими одинарні віконця мороз замуровував так, що вони були як бувани і в хаті цілими днями стояв присмерк.
Світили скіпками (лучиною). Добре, якщо за літо доводилось дістати на скіпки березину або соснину, приходилось користуватись і осичиною. З полін виколювали тоненькі скалки довжино 50-70 см, ними і світили. Від такого горе-світла в хаті завжди стояв їдкий дим і віддавало чадним гаром. Ламп не було, появились вони десь у роках 1885-1890. першим у селі придбав невеличку лампу Баліцький Кирик. Люди сходились до нього дивитись, як на диво. Але, розповідали, засвічував її Кирик тільки на врочисті свята тому, що керосин був надто дорогий.
Сірники прийшли в побут десь наприкінці минулого століття. Для добування вогню користувались кресалом. На комені в сухому місці завжди мусили були лежати кремінець, кресало і губка. Вогонь викрещували до губки, тліючу губку замотували в шматок клоччя і видували полум’я. поруч з сірниками такий спосіб добування вогню тягнувся аж до року 1922, таким способом добували вогонь і в роки німецько-фашистської окупації.

 

 Господарські будинки
На 1960 рік не тільки будинок клуня вийшов з ужитку навіть і слово клуня не вживається. А в минулому це був один з основних господарських будинків, в якому складали і молотили збіжжя. Основною молотаркою був ціп, молотьба затягувалась надовго. Потрібен був такий будинок.
Клуні і хліви будували в стовпи, крили соломою, а стіни робили виключно плетені з хворосту. Зимами під час заметілей в такі будинки завжди наносила хуртовина багато снігу. Худобу по хлівах під час хуртовин, захищаючи від снігу, вкривали рядном та мішками. Старожили розповідали, що стін каланичаних на глину робити не вміли. Клуні з дилі та хліви стали будувати лише в роках 1905, але будинки, стіни яких були плетені з хворосту дотягнулися аж до року 1925.
З холодних будинків, крім клуні, більш заможні будували ще й шопи. Шопа ¬– це будинок на вид хліва, який призначався для того, щоб в ньому зберігати сільськогосподарський реманент та інші господарські речі.

 

Льохи
Погребів, мурованих з каменю, не було. Робилися невеличкі льохи, що являли собою яму, зверху вкриту землею, у якій переважно трималася кваснина. Картоплі в ті часи не культивували, садили один-два кошики на городі, як казали: «Для годиться». Льохи такі були не довговічні. За років три-чотири завалювалися. Згодом, колись десь у роках 1908-1910 серед продуктів харчування картопля набуває прав громадянства і з городів виходить на поля, то для зберігання її стали будувати льохи більш міцні, навіть і ходжені, але дерев`яні, тому, що поблизу кам`яних кар`єрів не було, а коли і траплялося, то транспортування його возами було зв`язане з певними труднощами. Добротні довговічні кам`яні погреби у с. Вікнинах стали будувати з років 1950-1955, коли на допомогу прийшов автотранспорт.

Одежа
Одежу селяни носили переважно домашнього виробу, з полотна, тому що промислових тканин було не багато, а коли і були, то, через економічну неспроможність купити їх не було змоги. Робота по виробництву полотна вважалася цінною і у жінок вона забирала дуже багато часу. На полотно сіяли переважно коноплі, зрідка льон. Дуже то була трудомістка робота і велася майже круглий рік. Коноплі та льон треба було вибирати, сушити, мочити, тіпати, чесати, прясти, снувати, ткати та білити. Білили на сонці розстелюючи на лугах. Білена тканина призначалася на білизну та рушники, кафтани шили з полотна рудого і інколи красили, переважно в синій колір. Коноплі-матінку вибирають восени, через то її часто доводилось мочити вже в холодній воді. Не одна жінка від цієї купелі калікою стала і не одна з світа пішла.
Особливо нудною, затяжною, притупляючою розум і серце була пряжа веретеном волокна. Пряли днями, пряли ночами. У пряжу вмикалися всі сім`єю, бувало навіть чоловіки. Полотно-вісімка йшло на кафтани, рядна на мішки, полотно-десятка та дванадцята, більш тонше, йшли на білизну, хустки, рушники та пошивки на подушки. На свято, особливо молодь, намагались мати вишукані сорочки. Вишивали переважно червоними і чорними нитками.
На зиму, хто мав вівці, шили кожухи з овечих шкур, з вовни ткали сукно, з якого шили гуньки, щось на вид демісезонного пальта. Домашнє сукно було досить щільне, компактне, що навіть дощ не пропускало. В гуньках ходили в різні пори року і дотягнулись вони десь аж до року 1930. що ж торкається полотна, то воно не виходило з ужитку до років 1955-1958. останнім часом при наявності достатньої кількості тканини промислового виробництва та при всезростаючій покупній спроможності населення домоткане полотно вийшло з ужитку. Закинуті веретена, коловоротки та ткацькі верстати, звільнилася жінка від гнітючої і виснажуючої роботи. Відійшли в минуле спенцері, гуньки та кафтани, на зміну їм прийшла добротна, гарно пошита одежа промислового виробу.

Взуття
За часів кріпаччини та надовго ще після скасування її основним видом взуття у чоловіків та жінок були постоли – личані та валові. Згодом десь після років 1900, переважно жінки, і то в більш заможних сім`ях починають поступово переходити на чоботи. Тут позначалися особливості жіночої господарської роботи, за якої жінці не було коли возитися з затяжними постолами. Треба було, на швидку, хоч босоніж, вступити в чоботи і починати хатні господарські роботи. Тягнулися з останнього, щоб мати на сім`ю хоч одну пару чобіт. І в переважній більшості сімей навіть і великих на всіх була лише одна пара чобіт. Постоли з побуту не виходили довго, причин тому було багато, а найголовніша – то економічна неспроможність населення.
З років 1900-1905 тільки в заможних сім`ях дівчатам стали шити черевики і то тільки на свято, і то тільки одну пару на ціле життя. В дореволюційні часи взуття для населення шили кустарі-шевці, через то в селі навіть один рік називають шевцевими. В роки воєн та розрух люди самим примітивним способом виправляли шкіри на взуття і нестачу його завжди змушені були поповнювати постолами.
Починаючи з ранньої весни і до пізньої осені все трудове населення поголовно ходило босим. Ходити босому в слякоть по болоті, в ріллі, постерні – справа не дуже то приємна. Молодь теперішніх часів навіть тому не йме віри.
На 1960 рік шевці в селі перевелись зовсім тому, що населенню до них нема ніякої потреби, готового взуття є вдосталь. Значний зріст матеріальної спроможності населення та наявність у продажі різних видів готового взуття спричинився до того що тепер у кожній сім`ї, на кожного члена сім`ї є по декілька пар взуття, починаючи від валянок і кінчаючи модельними туфлями.

Харчування
Їда наших дідів та прадідів була дуже проста і набір страв обмежений. Переважну частину тодішніх страв становив борщ, каша, жур, крупник, капуста, та кваша. Вареники – то вже був делікатес. Жур готували з вівсяної муки і заправляли часником. Теперішні покоління журу не знають. Видимо це було щось на вид баланди, якою в наші часи поять телят та поросят, тому не тільки жур а навіть назва його давно вийшла з ужитку. Відійшла і кваша.
Картоплі в минулому садили дуже мало і то тільки на огородах. В повному розумінні картопля приходить на харчування лише в роках 1910. Першим вивів її з города на поле у 1908 році Артемчук Мусій Харитонович, відтоді її стали культивувати у більш ширших масштабах. Помідори у Вікнинах на харчування почали вживати лише в 1930-1932 років (голодні роки), до того їх в селі не розводили.
У переважній своїй більшості, населення жило впроголодь, про що свідчить хвороба – куряча сліпота, якою, починаючи з ранньої весни і аж до жнив були одержимі добрих дев`ять десятих усього населення села.
Посуд тих часів була виключно череп`яна, ложки дерев`яні, тарілок і віделець ніхто не знав. Злидні насовувались звідусіль і на всьому позначалася вбогість.

Громадські будівлі села
Громадськими будівлями села були церква, магазин взаємодопомоги та пожарня.
З непам`ятних часів у Вікнинах стояла стара невеличка церква. На 1870 вона почала рушитись. Стояла вона коло цієї церкви що є на 1961 рік. В році десь 1875 році громада села вирішила збудувати нову церкву. Будівництво велось за рахунок громади шляхом самообкладання та збирання на будівництво церкви пожертвувань по околишніх селах.
Віконська громада купила в с. Шипківцях стару церкву, розібрала свою і, додавши якусь частину нового матеріалу, збудувала цю церкву, що є на 1961 рік. Будівництво її закінчилося у 1882 році.
У вівтарі на зворотній стороні церковного престола зберігся вицвілий роками, що навіть трудно розбирається, невідомо ким зроблений такий напис: «Сей святий храмъ основанъ 1-го июня 1882 года и освященъ по чиноположенному церковному съ благословении и разрешения высокоприосвященного Тихона, архиепископа Волынского повеления благочинному священику Шимковского прихода Іерофею Храневичу въ сослужении съ священниками села Юровки Данииломъ Белковскимъ и села Шекеренцы ФиларетомъЛеонтиевичемъ. 4 ноября 1882 года».
Дату «4 ноября 1882 года» мабуть треба рахувати датою зробленого напису на пристолі тому, що церкву було посвячено в честь святого Дмитра, день якого за православним місяце-словом відзначається 26 жовтня за старим стилем.
Пристольний, храмовий празник Дмитра, як і раніш, так і тепер святкують і справляють всі. Віруючі святкують це свято відкрито, а приховано віруючі справляють під маркою Жовневих свят тому, що цей празник припадає на 8 листопада.
За переказом старожилів у старій церкві було два невеликих дзвони, у новій їх було уже чотири і серед них один великий, що важив пудів 10. У дзвони церковний староста дзвонив звечора в суботу та напередодні свят, сповіщаючи прихожан, що наступного дня в церкві буде йти служіння, а врочисті свята дзвонили і вдень.
Під час імперіалістичної війни у 1915 році з наказу повітового начальства дзвони зі дзвіниці було знято і відправлено в Кривин на станцію. Одні говорили, що дзвони, як метал, потрібні для потреб війни, а другі казали, що дзвони знято тому, щоб вони не попали в руки німцям. З яких бі причин не зняли, але відтоді дзвонів у Вікнинах не стало.
Коло церкви з північного сходу, примикаючи до неї, було розкинувся церковний сад, в якому стояло понад сто вуликів-дуплянок церковної пасіки. Прибутки від саду та пасіки ішли на утримання частково пасічника, а решта священику, дякові та на церкву. Церква мала 17 десятин (десятина = 109 гектар) 2214 кв. сажн. землі. З них під церковною садибою 1870 кв. сажнів, а решта в полях сівозмін. Про землю сказано в Теодоровича «Историко-статистическое описание церквей и приходов Волінской епархии», стр. 851. усією польовою церковною землею повністю користувався священик того прихода, до якого належала церква. Спочатку вона належала до Шимковецького прихода, а в роках 1890-1895 перейшла до Залузького.

Липи
На південь за метрів 20 від церкви над дорогою трикутником росло три великих липи. Липам тим було щонайменше по років триста-триста п`ятдесят. Коли і хто їх посадив – невідомо. Може вони були ровесникаим селу, а може і старші, що навіть були свідками його заснування. Великі, розкішні – гордість села і окраса. Весняними та літніми вечорами сюди під липи збиралася молодь і заводила безконечні ігрища, сонячними днями, святкуючи сюди під золені шати, на відпочинок сходилися літні люди. На гіллях лип влаштовувались гойдалки, до яких збиралося майже все село. У 1917 році під розложистими кронами лип проходив мітинг, на якому селяни слухали Ленінські Декрети про мир і землю. Свідкаим багатьох подій були ті липи, та в 1936 році їх не стало: за голодування в колгоспі Миханчука С. липи зрубали на паливо для тваринницьких ферм.

Магазин
Магазином в с. Вікнинах називали комору для засипки зерна. З метою взаємодопомоги в роках 1870-1872 громада села шляхом самообкладання збудувала зерновий магазин для засипки зерна, щоб мати змогу систематично надавати зернові позики громадянам села, які в цьому мали потребу. Початковий зерновий фонд магазина склався шляхом самообкладання: з кожної десятини землі по одному гарцеві зерна.
Мір ваги на зерно в ті часи не існувало, існували міри об`єму: гарнець, чвертка, корець. Чотири гарці становили чвертку, чотири чвертки – корець, щось трохи більше центнера. Беручи до уваги кількість землі, що була на ті часи у володінні громади, то можна вважати, що початковий фонд зерна становив десь центнерів 20-22.
Позика надавалась не більше як на рік. За кожний корець позики, при поверненні, треба було давати один гарнець того ж зерна, таким чином зерновий фонд все зростав. Магазинера обрали в сільському сході, нагляд за його роботою покладався на сільського старосту.
Письменних не було. Звертає на себе увагу порядок ведення документації магазина. За бальком у магазині було затикано стільки стільки ліскових паличок, скільки було дворів у селі по порядку, починаючи зі сходу. На цих паличках ножем робилися карби хто і скільки позичав зерна, а дату надання позики, видимо магазинер мусив пам`ятати.
Магазин стояв недалеко від церкви над дорогою в південно-східному напрямку від неї. Довжина його була метрів 15 ширина метрів 8. збудований він був з соснових брусів на підвалах, які лежали на млинових каміннях з таким розрахунком, щоб попід магазином проходило повітря.
У 1923 році з с. Залужжя у Вікнини на жительство переїхав священик Гриневич. У 1925 році на загальних зборах села він прилюдно зрікся духовного сану, назвавши релігію отрутою для народу, попросив прийняти його до складу громади села і на будівництво хати продати йому магазина, який на той час пустував. Прохання Гриневича було задоволене, з того магазина він збудував хату, в якій на 1961 рік проживає Знайдук Варвара Савівна.

Пожарня
Пожари для солом`яного села були великим лихом. Для боротьби з ними громада села десь коло 1880 року збудувала пожарню. Стояла вона недалеко від річки, коло містка по дорозі з с. Вікнин на Дзвінки і являла собою намет, покритий соломою, стіни якого були оббиті дошками та обаполами. В пожарні були гаки, відра та три бочки на колесах, за справністю яких стежили десятники. Дотрималась вона до року 1920, нагляд за нею в ті часи не було і вона мало-помалу розсунулась.
За пам`яті старожилів великий пожар у Вікнинах стався у 1898 році. Причиною його був підпал. Один з роду Мартинюків, Тодор, при поділлі не помирився з братами і з помсти підпалив їх вночі. Пожар розкинувся, внаслідок чого вигоріла вся центральна вулиця села загинуло багато худоби. Тоді згорілі і велика панська корчма. Мартинюк Тодор, Палій, як його прозвали з села втік, бо були б над ним вчинили самосуд.
Другий великий пожар стався у 1913 році і знову вигоріла та ж центральна вулиця в напрямку церкви. Після того таких великих пожарів вже не було.

Корчма
На тому місці, де на 1961 рік знаходиться оселя Артемчука Ерофея Тимофійовича з давен до року 1898 року стояла панська корчма, яку за пам`яті старожилів орендував єврей Ройтман. Були в корчмі заїжджі сіни, в яких міг переночувати з кіньми подорожній, а взагалі то вона правила за крамницю, в якій були різні дрібні товари, дещо з продуктів, а найголовніше – то горілка, яка в ті часи продавалася на розлив.
Поласувати горілкою кортіло і кортить усім і у всі часи, а тому однією з розваг було зібратися в корчмі і випити по маленькій (щось трохи більше ста гр.). Маленька інколи тягнула за собою більшу, більша вулику, а тоді вже й море було по коліна. До корчми збиралися не тільки випити, а так навіть для розваги, бо іншого місця не було.
Взагалі, то корчма була місцем зборища. На ті часи було розвинуто конокрадство, так як кінь був основною тягловою силою і цінувався. І якщо коли піймають злодіїв і по етапу від села до села супроводять їх до волості, то така процесія завжди зупинялася біля корчми. Збиралися люди і кожний з чоловіків рахував своїм обов`язком кулаком або дрючком дати злодієві себе відчути.
Весілля, які за переказами тягнулися по тижневі, завжди закінчувались в понеділок і вся весільна компанія за за звичаєм сходилась до корчми на розхідний борщ. Цей весільний ритуал був характерний тим, що тут молода невістка перед миром в приказках та приспівах повинна була розказати, якою господинею має бути, а найголовніше – як вона буде шанувати свекра і свекруху. В переказах ходили. Як Пацулова Мартоха своїй свекрусі приспівувала:

Не журися матусенько,
Дам себе я знати,
Навчу тебе, стара суко,
В решеті гуляти.

Парубок, який збирався пристати в прийми до дівчини з другого села повинен був обов`язково якоїсь неділі попросити чоловіків до корчми, розповісти про себе і поставити могорич. Якщо він був доброго роду – міг приставати, а було і так, що відмовляли. Після пожару 1898 року корчма відбудовувалася.

Вовки
За часів кріпаччини і до року 1885 у нашій місцевості водилось багато вовків, які завдавали великої шкоди господарству. Літом ночувати з кіньми в поле виїжджали гуртами і декілька чоловіків по черзі з собаками вартували коней від нападу вовків. Зимами голодні вовки, завиваючи, ночами бродили вулицями села і часто-густо продирали хворостяне плетіння хлівів і тягнули худобу. Для захисту від вовків кожен двір тримав одного, два собаки. Собак тих розвелося стільки, що багато з них стали бродячими. Згодом на цих собак, не так на собак, як на собачі шкірки, появилися мисливці, яких звали гицлями. Озброєні гицлі були петлями, дуже вправно ловили собак. Ловили вони їх по селах, по містах, справлялися гицлі і по ярмарках.
У неділю в ті часи ярмарки не збирались, ярмарки збирались по містечках і тільки в буденні дні. Після скасування кріпаччини кожного тижня у визначений день у якомусь містечку збирався ярмарок: у м. Корниці ярмарок щотижня збирався в понеділок, к Білогородці – щовівторка, у Ляхівцях (Білогірці) – щосереди, в Купеві – щочетверга. Ярмарки, розповідали, збиралися великі. На ярмарках були торговці: кінські, товарачі, свинячі, зернові, крамарі, та кустарі вивозили свої товари і все це йшло кінським транспортом, з яким разом бігли собаки, звикли до коней. Гицлі тут сновигали скрізь.
У 1885 році цих гицлів було організовано на боротьбу з вовками. На певних правах вони, вже озброєні мисливськими рушницями, приходили в села, старости скликали людей і разом по декілька сіл одночасно влаштовували на вовків облави.
Значне скорочення площ масиву лісів та часті облави, які протягом більше десяти років організовувались щорічно по декілька раз, привели до того, що на початку ХХ ст.. вовків у нас було винищено. 1950-1959 роках вони двома нападами знову в незначній кількості було появились, але зараз же і зникли.
На часи скасування кріпаччини письменних в селі не було, крім одного Буркацького Івана, якого в науку, кудись, для своїх потреб, послав пан. Про книги, газети і журнали і мови не було. Фанатично суєвір`я передавалося з роду в рід. Вірили в існування відьом, русалок, лоскотух та різну нечисту силу, що могла перестріти чоловіка на кожному кроці.
Розваг особливих не було, молодь святкуючи, літом збиралась під липами, зимою інколи на вечорниці, тільки не в піст, а постів воду було багато. Взагалі, то увесь час був зайнятий важкою працею. Землю обробляли волами та кіньми, землеоброблюючі знаряддя були примітивні, працюючи якими треба було прикладати багато фізичних сил. Це до 1908-1910 років для культивації, яку тоді звали ралінням було тільки рало, яке являло собою дишель, на одному кінці якого було дерев`яне рало з металевим наконечником і над ралом ручка для водіння рала. Захват рала становив сантиметрів 20-25. в рало запрягали пару коней, частіше ралили вдвох – ведучий рало і погонич. Скільки то треба було затратити часу, прикласти сил, нарвати рук і находитися босому по грудястій ріллі, щоб з захватом рала в 20 см. завширшки зралити десятину поля. Так було у всьому.
Поля тих часів були дуже забур`янені периєм. Після раління скородили і боронами зволікали перій у вали і звозили в провалля та на дороги. І так було довго. Багато здоров`я сил і часу в минулому забрав пирій від хлібороба. Остаточно вивівся він з полів у 1950-1955 роках, механізований обробіток грунту поклав йому край.
В ті часи до всього треба було прикласти надлюдських зусиль. Волові та кінські дерев`яні плуги, залізна тільки палиця і леміш, рало, забур`янені поля, серп, коса, копи, звезення урожаю, ціп, догляд за худобою, в кого була, викупні податки, нужденна одежа та убога оселя. Не було часу, не було і веселощів. З усіх боків нависали нестатки. Безпросвітна важка праця і тривожні турботи про завтрашній день.
Тепер в часи нового матеріального благополуччя, технічного прогресу взагалі і механізації сільського господарства, дивлячись на широкі простори рідних ланів, задумуєшся: які то важкі злигодні переживали і які гори непосильної фізичної праці заради свого і нашого існування перевертали наші батьки, діди та прадіди.

Землеволодіння
Туди в глибину віків майже увесь земельний масив, що належить селу у теперішніх границях, був покритий листяним лісом. У народних переказах згадки про цей ліс, що стояв колись навкруги села, живуть ще і до цього часу.
За свідченням старожилів років 150 тому вся Бандзирівка і Сіножаті аж до Пургана були вкриті переважно дубовим лісом. Та і молодші покоління ще добре пам`ятають ліс на Дадишенщині і в Бандзиривці, які був зрубаний в 1920-1925 роках.
Першими орними полями, треба вважати, були землі середньої зміни тому, що спомин про них виходить про них з глибини віків. Земельний масив середньої зміни ніяк не міг виключатися з загального оточення. І в свій час, певне також був порослий лісом. Але в наслідок діяльності людей, дякуючи своєму рельєфу та вигідному положенні до села, ліс тут в першу чергу змушений був поступитись орному полю, яке з часом все більше поширювалось.
З роками ліс все більше розчищався і вже на першу половину ХІХ ст. орними масивами стали площі понад глибокою долиною, Грабарка та Сіножаті – район сучасного хутора.
Деякий час село після заснування видимо, було вільним і його населення без перешкод володіло і користувалося всіма земельними угіддями, що належали селу. Магнатсько-шляхетський клас Речі Посполитої збройною силою загарбав людей, їхні поля, ліси, пасовиська, поклав край вольностям і запровадив кріпаччину. Кріпак, як уже згадувалося вище, мусив сам себе утримувати, для чого мусив мати якісь засоби існування. Такими засобами були наділи землі, які тут звали грунтами. Яких розмірів були ті грунти – невідомо. Старожили розповідали, що розміри їх були не однакові і залежали від воління пана. Декілька сімей зовсім не мали грунтів і користувалися лише городами. Виходячи з переказів старожилів, які не пам`ятали кріпаччину то треба вважати, що в с. Вікнинах за часів кріпосництва в користуванні селян були мізерні наділи польової землі, що в якійсь мірі підтримували жалюгідне існування кріпака для безпросвітньої праці на поміщика.

У 1861 році кріпосне право було відмінене, але кріпосницькі порядки лишалися і надалі. Відміна кріпосного права не скасувала поміщицької власності на землеволодіння. Вся земля, геть і ті наділи, що здавна належали селянам і оброблялись ними, оголошувались власністю поміщика. Тепер селянин для того, щоб мати грунт наділ землі, повинен був дати за неї неабиякий викуп. У 1863 році селянам с. Вікнин за великий викуп на сім`ю, двір нарізувались земельні наділи в розмірі 10 десятин (десятина = 1.09 гектара). В цю кількість входила садиба, польова земля та сінокіс. В користуванні сільської громади залишалися вигони, які знаходились в межах села, та неудоби, ваканси, що знаходились в масивах селянських земель коло проваль і на крутосхилах. Та і тут поміщик всякими способами обмежити користування цими вакансами. За крутосхили над Сльозою суперечки між поміщиком і громадою точилися увесь час.
Земля вже здається, і не далеко була, але викуп. Викуп тієї землі всіх гнітив і страшив. Ціни на продукти сільського господарства невисокі були, корець жита (чотири чвертки), що в теперішніх вагових одиницях становить десь понад центнер, коштував би 60 копійок або, як казали, чотири злоті. Податки, а до того ще чинш викупний, а там попереду ішли десятки чиншових років. Зрозуміло, що такі грабіжницькі обставини ставили селян у дуже важке положення.
Брати земельні наділи – грунти, за переказами старожилів, справа була не обов`язкова. Хто не хотів, той мав право і не брати. Це, звичайно, було на користь поміщикові. Землю хотіли мати всі, бо це була основа існування, але перед усіма грізною примарою, тягарем стояв грабіжницький викуп.
На часи скасування кріпосного права у с. Вікнинах нараховувалося 41 двір та одна сім`я Бупацького Дем`яна, яка свого двору не мала, а жила в дворі панському. Цієї кількості наділи-грунти розміром у 10 десятин взяло 32 двори, 9 дворів лишилося на невеликих присадьбових ділянках, які теж підлягали чиншовому викупу, а сім`я Буркацького Дем`яна, панського кухаря, лишалася безземельною.

 

Список
дворів с. Вікнин та кількість землі, що перейшла в
їх користування згідно реформи 1863 року

 Прізвище та ім`я голови двору    Кількість землі в десятинах
  
1 Кобернюк Прокіп                     0.5 дес.
2 Васильчук Нечипір                   0.75
3 Іщук Яків                                 0.8
4 Знайдук Григорій                     0.75
5 Прокопчук Давид                     0.5
6 Парнюк Трохим                       10 дес.
7 Антонюк Семен                       10
8 Антонюк Лукаш                       10
9 Антонюк Василь                      10
10 Олійник Гаврило                    10
11 Артемчук Василь                    10
12 Шевчук Семен                       10
13 Кухарчук Клим                       10
14 Прокопчук-Папула Іван           10
15 Артемчук Костянтин               10
16 Баліцький Михайло                10
17 Філімончук Олекса                 10
18 Філімончук Северин               10
19 Артемчук Палажка                  0.06
20 Артемчук Трохим                   10
21 Столковський Іван                  0.25
22 Артемчук Харитон                  10
23 Омельчук-Орел Яким              10
24 Артемчук Сидор                     10
25 Басюк Яків                             10
26 Олійник Кіндрат                     10
27 Кобернюк Наум                      10
28 Подолянчук Іван                     10
29 Мельничук Яким                     10
30 Мартинюк Григорій                 10
31 Шевчук-Банджур Трохим         10
32 Олійник Хома                         10
33 Шевчук Захар                         10
34 Каліцький-куляч Нечипір         10
35 Мельник Михайло                   10
36 Мельник Кіндрат                     10
37 Артемчук Йосип                      10
38 Гуркацький Мартин                 10
39 Гуркацький Іван                      10
40 Гуркацький Григор                  0.75
41 Мольнічук Іван                        0.09

Дані про кількість землі, наділеної після реформи 1863 року, взято з кожного двору, власники яких знають, скільки землі було в них. Інших батьків і дідів, а тому їх вповні можна рахувати такими, що відповідають дійсності.
Під час нарізування земельних наділів боротьба між селянами та поміщиком набула особливо гострих форм, але перевага була на стороні поміщика і він зіпхнув селян на ті землі, які йому бажалися. Поміщик відмежував собі землі в двох масивах: один польовий – у східно-південному напрямку від села, а другий – лісний – у Бандирівці. У Бандирівці був добрий будівельний дубовий ліс. Селянам землі були відведені в масивах, порізаних проваллями та на крутосхилах. Селяни вимагали, щоб їм було наділено частину лісу, чого не хотів поміщик. Становище загострювалось, селяни вигнали землеміра з поля. Хвилювання тривало декілька днів і було придушене становим приставом, що приїхав у село з урядником та стражниками, скликав сільський сход, на якому заарештував Басюка Якова, Омельчука-Орла Якима та Артемчука Харитона, які найбільш активно підтримували вимогу селян про надання їм лісу. Заарештовані через деякий час повернулися, а вимоги селян лишилися без усяких наслідків.

Безземельним лишився Буркацький Дем’ян ¬– панський кухар, який з сім’єю жив у панському дворі. І увесь свій вік пропрацював на пана. Десь у роках 1870-1872 Буркацький Дем’ян помер. Невдовзі після цього його дружину-вдову з двома малолітніми дітьми пан вигнав з двору. Вдова-Буркацька поневірялася по селу у сусідах, заробляючи то в поміщика, то на людях на існування. Не раз вона просила пана хоч клаптик землі під городину та той і слухати не хотів. Коли підріс її син Семен, то вона разом з сином звернулася з проханням до громади села, щоб громада із земель неудобів, вакансів, як тоді називались ці неудоби, наділила їй хоч невелику ділянку землі під садибу. У 1874 році громада села на сільському сході постановила Буркацькому Семену дати три морги землі з вакансій. Одна ділянка припала йому за селом над проваллям, друга – коло Слюзи над проваллям, третя в яру на сіножатих і четверта під садибу – коло могилок. Приговор громади с. Вікнин про надання Буркацькому Семенові трьох моргів землі з вакансів зберігався в роду Буркацького ще на 1950 рік. Копія його наводиться нижче.

Приговоръ
Окнинського сельського схода.
1874 года января 29 дня. Мы ниже подписавшиеся Волынской губернии Острожского уезда Перерословской волости крестьяне собственники села Окнин будучи собраны сего числа по распоряжению нашого сельського старости на сельський сходъ слушали просьбу крестьянина нашого общества Семёна Буркацкого относительно надела ему земли въ количестве 3-х морговъ. Сельський сходъ по совещанию между собой и имея въ виду, что Буркацкий не имеет земли а потому единогласно приговорили назначить ему Семёну Буркацкому изъ вакантовъ наших 3 морга земли съ теъмъ чтобы онъ уплачивалъ законно узаконенный выкупной платежъ, въ томъ приговоръ сей подписями нашими утверждаемъ. Расписаться на семъ приговоре доверяемъ Ивану Липскому.

Сельський староста Василий Артемчукъ
Добросовестный Константин Артемчукъ
/ Печатка сельського старости/

Крестьяне Иванъ Буркацкий, Кондратъ Мельникъ, Иван Мельничукъ, яков Балицкий, Исидорь Артемчукъ, Никифор Балицкий, Фома Олейник, Михаилъ Кухарчукъ, Григорий Мартинюкъ, Якимъ Мельничукъ, Иван Подолянчук, Харитси Артемчукъ, Трофимъ Артемчукъ, Алексей Филимончукъ, Иванъ Прокопчукъ, Захарий Шевчукъ, Гавриль Олейник, Лука Антонюкъ, Трофимъ Парнюк и Иванъ Антонюкъ, а за них неграмотных расписался Ив. Липский.
Что настоящий приговорь действительно составленъ на полном сельскомъ схедеъ совсемъ верно въ томъ Перерословское Волостное правление подписями съ приложениемъ кавённой печати свидетельствуетъ

Января 31 дня 1874 года
Волостной старшина Исаакъ Гребенюкъ
Писаръ правления Ан. Кохановский /Печатка/.

Деякі обставини цього приговора звертають на себе увагу. Ваканси входили в масиви селянських земель як неудоби. Якусь частину з них можна було окультурювати. Громада зорко стежила за тим, щоб будь-хто не збільшив свого наділу за рахунок вакансів. Старожили розповідали, що ваканси, як неудоби, у викупний платіж не входили. Грабіжницький характер реформи позначився і тут. В приговорі Буркацькому Семенові значиться, «чтобы онъ за оные уплачивал узаконенной выкупной платёжъ» тоді як ваканси в цей платіж не входили.
У цьому приговорі звертає на себе увагу ще й те, що на всю громаду не знайшлося жодного письменного, а тому «за них неграмотных расписался Ив. Липский». Видимо, це був представник з Перерословської волості, можливо помічник волостного писаря.
Один письменний на усьому сході був, то був Буркацький Іван, якого прозвали м’ятежником за його причетність до польського повстання 1863 року. Будучи в неславі, він, певне, тому й не наважився підписувати цей приговор.
Польський повстанський рух на даній території мав певне поширення. Царський уряд назвав це повстання м’ятижом, а всіх тих, хто приймав у ньому участь – м’ятежниками.
Віконський поміщик Кадлубіцький до польського повстанського руху був причетний, але ж безпосередньо прийняти участь у ньому боявся. Селом ходила чутка, що пан дарує цілий грунт (10 десятин) тому, пристане до вербунку, тобто піде в повстанці. Охочих серед селян не було. На цю справу погодився панський фельдшер, Буркацький Іван, якого Ясем звали. При повному озброєння на коні він виїхав у с. Добрин, де в панському дворі збиралися повстанці з навколишніх сіл. Звідти вони мали рушити в ліс коло с. Дертки, де містився повстанський табір, а далі з’єднатися з головними селами повстанського руху, що знаходився в околицях с. Цвітохи недалеко від м. Славути.
Оформившись у Добрині, загін повстанців вирушив на Дертку, але по дорозі за котами зустрів утікача, який щойно вирвався з бою. Цей втікач повідомив, що повстанський табір коло с. Дертки тільки що розгромлено царським військом і що вирватись з оточенням вдалося лише одиницям. Боючись, щоб не потрапити в руки регулярного царського війська, вершники повернулися і роз’їхались хто куди. Повернувся додому і Буркацький Іван.
Пан Калдубіцький, розповідали, було став перечити в наданні Буркацькому грунту, згідно умов, мотивуючи тим, що він, Буркацький, що пристав до головних повстанських сил, та Буркацький пригрозив панові доносом. Мирова між ними, вільно, була укладена, бо Буркацький таки одержав від Калдубіцького повний грунт без викупу.

Землеробство тих часів велося за трьохпільною системою сівозмін: пар, озимина, ярина. Виходячи з цього, вся земля, що дісталася селянам після відміни кріпосного права, була розподілена на три масиви, зміни. Один під Надишенщиною, другий – середня зміна і третя – сіножаті під Мандзирівку. Всім, за ким закріплювалася земля, в кожному з цих масивів, змін, надавалося по кожному полю. Під час наділу полів між селянами виникали гострі суперечки. Справа полягала в тому, що в кожному масиві якась частина землі за якостями була кращою, а якась гіршою. Обриси масивів не давали змоги практично нарізати поля кожному так, щоб до нього входили землі кращі і гірші. На гірші йти не хотів ніхто. Внаслідок суперечок повстало питання вивести якусь середню щодо якості полів в частині земель кращих і гірших. З приводу цього було вирішено: у кожній зміні відмежувати кращі і гірші землі, а потім сорозмірно одні і другі поділити на поля. Ці гірші землі в кожній зміні стали звати придатками. Так само було улагоджено справу з сінокісними угіддями.
У склад третього масиву полів у напрямку Бандзурівки входило урочище Сіножаті, участок орної землі в десятин 20, яка за якостями рахувалася найкращою з усіх земель с. Вікнин. Урочище це кругляк коло сучасної березини і по яр, що проходить коло оселі на 1961 рік Артемчука Володимира Нікіфоровича. Цей участок вирішено було поділити на 32 полівки сорозмірно між всіма тими, хто брав повний грунт.
Таким чином після землевпорядження 1863-1864 р.р. картина землекористування виглядала так:

1-ше поле під Надишенщиною, придатки на Грабарці;
2-ге поле в середній зміні, придатки на Спалениках;
3-тє поле в напрямку Банзирівки, придатки на кручі;
4-те полівки на Сіножаті;
5-те сінокіс на Оболоні, до Слюзи або за вербами;
6-те город – садиба в оселі.

Так розміщувався грунт розміром у десять десятин в полях сівозмін.
Така система землекористування роками уляглась тому, що в ній у якійсь мірі кращі і гірші землі були рівномірно розподілені між окремими дворами. Але така кількість землі, надана селянам у наділи при величезному платіжному викупі, не могла забезпечити навіть мінімальних їхніх потреб. При такому наділі селянин доходом від землі ледве міг покрити податки на землю, а для утримання себе і сім’ї мусив був і подалі гнути спину на пана.
Дві третини орної землі обсівалися, третя лишалася паром, на якому з ранньої весни і до початку серпня випасалась череда людської худоби: пастухові від голови худобини платили зерном: за корову три гарці, за вівцю півтора гарця, за теля і ягня, яке народилося в полі і пастух приніс його до господара, давали одну-дві горстки конопель. Пасовисько розпочиналося з ранньої весни і продовжувалося, як кажуть до Михайла, день якого припадає на 8 листопада за старим стилем. Пасти було пастухово, якщо сніг випадав раніше.
Із зернових та зернобобових культур тоді сіяли жито, пшеницю, ячмінь, овес, гречку, просо, горох, сачовицю і пізніше вику. Багаторічні трави почали сіяти в роках 1908-1910. хто його знає, які тоді були сорти зернових культур, але пшениця була дуже вимоглива. Сіяли її тільки, в пару угноснову і то вона часто хибила.
Аналізуючи зі слів старожил в процентне співвідношення площ посіву всіх культур, можна вважати, що жита сіяли процентів 34, пшениці – 12, ячменю – 12, вівса – 27, гречки – 7, гороху, сачавиці, вики процентів 3, проса – 1, коноплі, льону, кукурудзи, фасолі, картоплі та овочевих разом процентів чотири. Картоплі як уже зазначалось, до років 1908-1910 садили мало.
Поля тих часів були дуже забур’янені, особливо давав про себе знати перій, який забирав у хлібороба багато сил і часу. Старожили говорять, що коли б могли встати діди та подивитись на ті поля, що вони колись обробляли, подивитись тепер, в 1960 роках, на пшениці, які стоять лавиною на тих полях, де раніше родив лише молочай, осет та будяки, то певне, очам своїм не повірили б.

Попівщина

Церковної землі було у Вікнинах 17 десятин 2214 кв. сажнів. Без малого 18 десятин.

Теодорович Н.Н. Историко-статистическое описание церквей

и приходов Волынской епархии. Почаев 1889 год
стр. 850-851.

 

Під церквою, цвинтарем та садом землі було три четверті десятини, решта – орна земля та сінокіс розміщалися в полях сівозмін. Церковною землею її в с. Вікнинах ніхто не називав, називали її цілком вірно – попівщиною тому, що доходи від неї ніяк не йшли на церкву: їх завжди забирав собі піп того прихода, до якого належала церква. З давен вона відносилася до шимковецького прихода у володінні якого було 111 (сто одинадцять) десятин землі, а згодом в роках 1890-1895 вона перейшла до прихода залузького у володінні якого було землі теж коло того.
З воєн минулих часів у народних переказах згадувались битви козаків під проводом Богдана Хмельницького з поляками, згадувався Нечай та Морозенко. Про Морозенка навіть співали пісню: «Ой, Морозе, Морозенку, ти славний козаче». Так передавалось з роду в рід. Відомо було і про Полтавську битву з шведами, в народі ходила така приказка: «Загинув, як швед під Полтавою». Були і згадки про Вітчизняну війну 1812 року. Говорилося навіть, що в нас не було венеричних захворювань, що принесли їх сюди французи. Хвороби ці так і називали – франці. Але чи був хтось з села Вікнин учасником цих воєн – про це відомостей нема.
У 1877 році розпочалась російсько-турецька війна, учасниками цієї війни 1877-1878 р.р. з с. Вікнин було три чоловіки: Шевчук-Банджур Онопрій Трохимович, Філімончук Семен Олексійович, Баліцький Кирик Михайлович. Шевчук О.Т. на ті часи в армії служив кадрову службу. А Філімончука О.С. та Баліцького К.М. перед війною до війська було мобілізовано. В битвах з турецьким військом участь приймали всі три. Через рік з приводу поранення Філімончук Семен повернувся додому, Шевчук-Банджур О.Т. був учасником боїв на Балканах, був нагороджений за проявлену відвагу в боях і, повернувшись, розповідав про битви та походи. Каліцький К.М. пішов на Закавказзя, брав штурмом турецьку фортецю Карс і за проявлену мужність і відвагу при штурмі був удостоєний нагороди медаллю. Через чотири роки повернувся додому. Умираючи, просив, щоб з ним поклали і його медаль, заслужену ним у смертельних битвах.

У поміщика Кадлубіцького синів не було, були дочки та якісь родички, що, видимо, мали права спадкоємців. Після нього на кінець ХІХ та початок ХХ ст. поміщицький маєток ділиться на троє. В центральному дворі с. Вікнин осядають дочки Кадлубіцького Магда і Іонна, в Надишні якась Сосновська Катерина Люція, а в Бандзиривці поміщиця Янковська. В Надишні під лісом якась будівля була, а в Бандзирівці будується настоящий поміщицький двір з панськими покоями та іншими господарськими будівлями.
Після розподілу за центральним дворищем с. Вікнин землі лишилося 86 десятин, за маєтком у Надишні було закріплено 77 десятин, а за Бандзирівським маєтком 90 десятин землі.

Памятная книга Волынской губернии год 1913,

Житомир. Список землевладельцев и орендаторов

во владении коих находится не менее 50 десятин

земли. стр.стр. 197, 204, 212 и 215.

 

На початок ХХ століття у с. Вікнинах нараховується вже коло 70 дворів і понад 400 чоловік населення, в користування якого було 324 десятини землі, а три поміщицькі землі посідали 259 десятин землі, що становило 44% від загальної кількості земельного масиву села, майже половину всіх земельних угідь.
Три поміщицькі маєтки: один зі сходу, другий з південного сходу, а третій з північного заходу жидацьким отрутом затиснуло село, яке чим далі все більше убожіло в лабетах малоземелля та поміщицької експлуатації. В с. Вікнинах господарство Антонюка Явтуха Корнійовича, Антонюка Артема Корнійовича, Мартинюка Тодора Григоровича, Артемчука Василя Костянтиновича, Омельчука Мефодія Дмитровича та інших не мали не робочої худоби, ні сільськогосподарського знаряддя, а тому змушені були віддавати свою землю в оренду куркулям, або будь-кому на спіл, а самим іти батракувати. Таким чином значна частина селян розорялась, убожіла створюючи кадри сільськогосподарських батраків з наділами.


На російсько-японську війну 1904-1905 р.р. з с. Вікнин було взято 5 чоловік: Баліцький Степан Ничипорович, Мельник Василь Михайлович, Сидорчув Василь Панасович, Червоний Яків, Антонюк Василь Семенович.
Чотири чоловіки повернулись неушкодженими, а Мельник Василь Михайлович лишився десь там на полях Манджурії.

 1905 рік
Гострі соціально-економічні суперечності, повне політичне безправ’я, експлуатація, неймовірно важке матеріальне становище трудящих мас, яке не більше погіршало в зв’язку з російсько-японською війною, привело до революціонного вибуху 1905.
Провідним у революції був робітничий клас. Він першим став на боротьбу проти царизму і підняв на цю боротьбу широкі селянські маси. Хвилі повстань, заворушень, страйків прокотилися по всій країні.
Робітники терпіли від надмірної капіталістичної експлуатації, зубожіле трудове селянство, закабалене поміщиками та куркулями, задихалось від малоземелля і конало в злиднях.
Про життя селян напередодні 1905 року В.І.Ленін писав: «Селянин був доведений до злидарського рівня життя: він жив у одному приміщенні з худобою, одягався в лахміття, харчувався лободою…Селяни голодували хронічно і десятками тисяч умирали від голоду та епідемій».
В.І.Ленін, тв., том 4, стор 384
З такого становища не виключене було трудове населення і с. Вікнин, яке зі сходу й заходу було затиснуте в лабети поміщицьких маєтків.
Село Вікнини розмістилося далеко від міст та битих доріг, ніхто тут, крім поміщиків не одержував ні газет, ні журналів, про події, що тоді відбувалися в країні, односельчанам періодично розповідав Омельчук-Орел Ілля Якимович, який в ті часи працював на пошті в м. Крем’янці. Говорила земля. День у день в село приходили все нові й нові вісті, запалюючи селян повстати проти своїх гнобителів. Ночами небо спалахувало червоними загравами – то по селах горіли панські маєтки. Під гаслом: «Відібрати в панів землю і віддати селянам» повстали і трударі с. Вікнин. Організаторами виступу проти поміщиків були Артемчук Мусій Харитонович, Орел-Омельчук Яким Прокопович та Басюк Демінь Якович.
Восени 1905 року Артемчук М.Х., Орел-Омельчук Я.П. та Басюк Д.Я. організували збори так, що кликали один одного, місце зборів було призначено на дорозі коло садиби Буркацького Іллі Івановича проти поміщицького двору у Вікнинах, на збори зібралися майже всі.
На цих зборах селяни постановили: дворовим панським робітникам, зараз не припинити роботу і ніяких розпоряджень поміщицьких не виконувати, поміщикам залишити маєтки і забратися з села геть, поміщицькі маєтки описати і передати в користування громади села.
Згідно виклику громади на сход повинні були прибути поміщики всіх трьох маєтків, але поміщик з сім’єю з с. Бандзирівки втік, втекла й Надишенська пані, Віконського поміщика на сход привели. Проти нього підтримувані присутніми гостро виступали організатори зборів, особливо Артемчук Мусій Харитонович. Сход запропонував панові віконському завтра ж забратися з села.
Для прийняття поміщицьких маєтків та передачі їх в користування громади на цих зборах було обрано комісію в складі дев’яти чоловік, але повний її склад на 1960 рік встановити важко. Старожили пам’ятають лише, що до неї входили: Басюк Демінь Якович, Артемчук петро Йосипович, Артемчук Мусій Харитонович, Орел-Омельчук Яким Прокопович та Мельничук Павло Якимович.
Того ж дня увечері в село прийшла тривожна звістка: у Великій Гнійниці карний загін військових, викликаний поміщиком, зігнав усіх людей на кошару панського двору, багатьох бито, багатьох заарештовано, вирватися удалося лише декому. На другий день ранком в село в’їхала група озброєних вершників чоловік 15-20, очолювана урядником. Проїхавши вздовж села, вони зупинилися в поміщицькому дворі і зараз же викликали туди сільського старосту Філімончука Северина і разом з ним організаторів зборів: Артемчука М.Х., Орела-Омельчука Я.П. та Басюка Д.Я. за організаторами зборів приходили двічі, але вони в двір не пішли, в руки недалися і закликали інших карателям не датися. Старосту Філімончука потримали в дворі до вечора і пригрозивши відпустили. Загін карателів залишився ночувати в поміщицькому дворі. Село насторожилось і приготувалось до оборони.
На другий день, залишивши декілька чоловік зі свого складу, загін виїхав з села. Повернулися до своїх маєтків поміщики Бандзирівки та Надишні. І чим далі, тим більше недобрих вістей приходило в село про екзекуції, які чинили карні загони над селянами в навколишніх селах. Під навалом царської збройної сили організовані виступи селян с. Вікнин проти поміщиків пішли на спад, але не затихли. Згодом однієї ночі в поміщицькому дворі у Вікнинах з димом пішов увесь тік: згоріла велика клуня, магазин з зерном, скирти немолоченого хліба, сіно та ожереди соломи. Винуватців не знайшлося, хоч за ними дуже поміщик шукав. Декого він мав на увазі, слідкував і ждав слушного часу, щоб помститися, але його наміри обірвав син Омельчука-Орла Якима – Петро.
Проти родини Орла Якима поміщик затаїв помсту.
На панську землю без дозволу пана не можна було ногою ступити. Одного разу в неділю ранком Омельчук-орел Петро Якимович, ще зовсім молодий парубок, пішов на охоту в урочище Язвини. Ідучи коло млина він запримітив на ставу диких качок, і засів на них в очереті, яким був порослий став. Став належав поміщтці надиш енській. Пан віконський, не дивлячись, що то не його володіння, швидко зібрав своїх слуг, оточив став і з певним наміром помсти хотів взяти до рук Петра. Але той не розгубився пострілом з рушниці він поклав пана і пішов з села. Пана, пораненого в груди, негайно відправили до м. Острога в лікарню, в село наїхало поліції, перешукали за Петром скрізь і, не знайшовши, заарештували батька, Орла Якима. Тижнів два десь у м. Острозі протягали Омельчука-Орла Якима, вимотуючи допитами, і, не добившись нічого, випустили.
Через місяців чотири, одужавши, повернувся і поміщик з лікарні, але зухвала панська пика була вже збита і поводитися він став обережніше.
А Омельчук-Орел Петро Якимович, переборовши ряд труднощів, прорвався крізь кордони і без копійки в кишені через Італію пересік океан аж у Аргентину. Туди в степи Патагонії до нього поміщика рука достатися вже не могла.

Столипінщина
У 1906 р. в село прийшла столипінщина, так називали земельну реформу, яку розробив царський міністр Столипін. Метою цієї реформи було створення на селі опори самодержавства в особі куркульства та перетворення маси селянства на резервну армію праці для забезпечення дешевою робочою силою капіталістичних підприємств та поміщицьких і куркульських господарств.

Існуюча до реформи система землекористування роками якось уляглась за неї в якійсь мірі кращі і гірші землі були більш-менш рівномірно розподілені між окремими дворами. Зовсім іншу форму розподілу земель являла собою столипінщина.
Згідно з цією реформою вся земля, що була у володіння того чи іншого двору і знаходилась в декількох сівозмінах, тепер зводилась в одну земельну ділянку. Відомо, що в одних масивах землі були кращі, а в других – гірші. На гірші не хотів іти ніхто. Заможніша частина намагалася захопити кращі землі, проти чого стала основна маса біднішого населення.
Столипінщина зустріла в селі відчайдушний опір. Царські чиновники майже щотижня наїжджали в село, скликали сходи і примушували селян іти на переріз землі. Більш активних учасників опору викликали до волості і погрожували тюрмою. Омельчука-Орла Якима, Артемчука Мусія та Басюка Деміня становий пристав на сході назвав бунтовщиками і попередив, а Шевчука-Бандзура Йосипа та Подолянчука Якова наказав доставити до нього в Остріг. Внаслідок цього опір було зломлено і громада була примушена піти на переріз земель і утворення відрубів. Зведення усієї землі, що була в користуванні того чи іншого двору згідно столипінської реформи, в одну земельну ділянку приводило до того, що одним припадали землі кращі, а другим – гірші. гірших земель брати ніхто не хотів. Розгорілась боротьба, з чого починати. Одні вимагали надавати новонарізані наділи згідно якогось зошита, певне за алфавітом прізвищ, другий по порядку дворів, починаючи зі сходу, треті вимагали надавати наділи по жеребках. Згоди не було, ходили люди хмара-хмарою і справа зайшла в тупик.
Врешті-решт зійшлись на тому, що господарство, яким припадуть хороші землі віддадуть з грунту по одній десятині землі для того, щоб компенсувати тих, кому припадуть землі гірші. Боротьба навколо цих наділів, видно, була такою, що навіть, незважаючи на компенсацію, деякі господарства, яким припали кращі землі, одержали наділи у двох участках.

Хутори
Земля кожного двору, яка раніше розміщувалась у декількох масивах сівозмін, тепер була зведена в один участок. Такий переріз земель потягнув за собою і певні зміни в оселі. Раніш кожний двір мав частину землі коло села, частину недалеко від села, лише третя частина находилась на відстані та що була під Бандзирівкою. При таких обставинах ніхто і не думав виходити із села і будуватись в полі. Зовсім інша картина склалася тепер після столипінської реформи. Тепер у значної частини господарств земельні наділи, що припали їм, знаходились від їхньої сільської господарської оселі на відділі до 4 км. Череди не стало, кожному свою худобу треба було самому пасти на своєму полі. Весно, літом та осінню, а також зимою на таку віддаль майже щоденно з села доставатися на своє поле, обробляти його, сіяти, збирати та звозити збіжжя на таку віддаль в село, гонити туда і звідти худобу – все це не пов’язувалося з нормами виробничого процесу. Хоч і з біллю в серці, але прийшлося кидати з діда прадіда обжиті сільські оселі і перебиратися в чисте поле. Так починаючи з 1907 року утворюються хутори.
Першими вони виникають на полях в напрямку Бандзирівки, а потім вже на Грабарці, Середній зміні та на Кручі. І пішло життя відчужене, ніби напівдике, замкнуте з польовою відособленістю.
На хутори під Бандзирівку першими з села у 1907 році переселяється Артемчук Петро Йосипович, вслід за ним Буркацький Харитон Тимофійович, а далі Чипелюк Федір, Мельничук Павло Якимович, Мельник Гнат Кіндратович, Артемчук Микита, Омельчук-Орел Яким Прокопович, Шевчук-Банджур Петро Онопрійович, Артемчук Йосип Йосипович, Каленик Ганна Дмитрівна, Подолянчук Яків Максимович, Мельничук Дмитро Якимович, Рачок Віктор, Мартинюк Гнат Григорович та Шевчук-Бонджур Василь Йосипович, Мельник Павло Михайлович. Всього 16 господарств. На Грабарку із села вийшли: Шкітик Семен, Долінська Тетяна та Антонію Яків, в Середню зміну – Малиновський Петро та Артемчук Терешко, на Кручі роїв Мельник Михайло (Кравчик).
На 1912 рік вихід села на хутори припиняється. Відірваність від основного населеного пункту, від колективу, польова відособленість були чинником не привабливим. Заможніща частина села в хуторній системі вбачала і мала певні вигоди, що ж до бідняцької частини, яка вийшла на хутори – через безпросвітні нужду та злидні з під ніг випадала опора і в селі і на хуторах.
У 1939 році згідно постанови ЦК ВКП(б) та Ради Народних Комісарів СРСР хуторну систему було ліквідовано. Хутори, які були на Грабарці й Середній зміні та на Кручі знесено. Частина дворів переселилася в село, а дехто перейшов на поселок в напрямку Бандзирівки. Тут хутори, окремі двори, що були розкидані по полях згуртовано і утворено поселок, за яким назва хутір так і залишилась.
Населення зростало, земельні наділи ділилися між окремими членами дворів, внаслідок чого дробились на невеликі ділянки розміром в 1-2 десятини. Сплатили податки, а ще треба побудуватися, придбати сільськогосподарський реманент, робочу худобу та й прожити з сім’єю на таких мізерних ділянках було не під силу. Дехто продавав свої нужденні наділи, дехто здавав оренду, а самі йшли в світ, хто на заробітки в південні степи, хто в місто, а хто шукати долі за океан. Починаючи з року 1906-1907 з с. Вікнин до Америки виїхало 19 чоловік.

1. Артемчук Федір Сидорович
2. Кобернюк Оксен Прокопович
3. Трішин-Омельчук Мотря Якимівна
4. Кобернюк Яким Прокопович
5. Мельник Торентій Михайлович
6. Буркацький Денис Тимофійович
7. Антюк Петро Якович
8. Прокопчук-Долінський Тодор Іванович
9. Прокопчук-Долінський Степан Тодорович
10. Антонюк Степан Іванович
11. Кобернюк Андрій Самсонович
12. Омельчук-Орел Петро Якимович
13. Прокопчук-Долінський Олександр тодорович
14. Червоний Трохим
15. Баліцький Павло Кирикович
16. Антонюк Сава Семенович
17. Артемчук Семен Костянтинович
18. П’янковський Никанор Миколайович
19. Басюк Антон Панасович

Дехто з них у різні часи, не знайшовши за океаном, повернувся назад, а доля решти невідома. Каліцький Павло Кирикович, розповідали пробувши в Америці 3 роки на заробітках, повернувся додому у тій же свиті, у якій пішов.
У роках 1907-1908 пішла чутка, що десь у Сибіру є вільні незаймані землі, куди можна переселятися. Шукати тих земель з села пішли Мельник Гнат Кіндратович, Артемчук Семен Костянтинович, Артемчук Ілля Костянтинович. Там десь у далеких пошуках Мельник Гнат та Артемчук Ілля загинули. Через місяців 5 повернувся додому лише Артемчук Семен і замість відомостей про жадані землі – приніс трагічну звістку про загибель своїх товаришів.
Чим далі, тим все тісніше затягувалося село в лабети малоземелля. Віконський пан у 1912 році придбав маєток Сосновської Кшисі, що знаходився на Надишенщині, за рахунок чого збільшив свої земельні володіння. Поміщицька власність охоронялася царатом з усіює строгістю закона. Ступити на панську землю ніхто не мав права.

Вікнини
У час першої світової імперіалістичної війни
Рік 1914. Вибухнула світова імперіалістична війна. Ридали матері й жінки, плакали діти. З с. Вікнин царським урядом під гаслом «за веру, царя и Отечество» були мобілізовані в діючу армію і кинуті в вир війни:

1. Буркацький Сидор Тимофійоаич
2. Буркацький Мирон Тимофійоаич
3. Артемчук Павло Петрович
4. Артемчук Дмитро Петрович
5. Артемчук Яків Петрович
6. Шевчук Василь Йосипович
7. Мартинюк Тимофій Гнатович
8. Мельник Іван Дмитрович
9. Подолянчук Петро Якович
10. Каленик Гаврило Романович
11. Башина Микола Миколайович
12. Шевчук Петро Онопрійович
13. Омельчук Ілля Якимович
14. Гуменюк Осип Леонтійович
15. Кондратюк Никанор Вікторович
16. Чепелюк Федір Семенович
17. Мельник Павло Михайлович
18. Мельник Остим Михайлович
19. Мельник Іван Михайлович
20. Маліновський Василь Петрович
21. Нікітюк Григорій Семенович
22. Нікітюк Андрій Семенович
23. Нікітюк Іван Семенович
24. Ройтман Гарон Гельович
25. Знайдук Кіндрат Юхимович
26. Знайдук Петро Юхимович
27. Дашкевич Дмитро Гнатович
28. Антонюк Денис Васильович
29. Антонюк Яків Корнійович
30. Антонюк Артем Корнійович
31. Антонюк Явтух Корнійович
32. Антонюк Михайло Федорович
33. Антонюк Захар Федорович
34. Антонюк Арсен Іванович
35. Олійник Степан Тимофійович
36. Артемчук Григорій Вікентійович
37. Сидорчук Василь Панасович
38. Делінський Василь Тодорович
39. Артемчук Василь Костянтинович
40. Артемчук Пантелеймон Ілліч
41. Філімончук Григорій 
42. Філімончук Йосип Семенович
43. Артемчук Уліян Іванович
44. Артемчук Прокіп Іванович
45. Столковський Яків Терентійович
46. Артемчук Василь Мусійович
47. Басюк Михайло Минович
48. Басюк Антон Минович
49. Столковський Григорій Терентійович
50. Басюк Олексій Панасович
51. Басюк Томаш Панасович
52. Шевчук Соловей Йосипович
53. Шевчук Гаврило Онопрійович
54. Шевчук Корній Онопрійович
55. Олійник Денис Тимофійович
56. Олійник Іван Тимофійович
57. Кобернюк Михайло Терентійович
58. Кобернюк Гордій Миколайович
59. Кобернюк Михайло Самсонович
60. Басюк Павло Лазорович
61. Баліцький Степан Ничипорович
62. Буркацький Андрій Петрович
63. П’янковський Григорій Миколайович
64. Артемчук Петро Гордійович
65. Артемчук Сергій Гордійович
66. Артемчук Іван Денисович
67. Буркацький Михайло Семенович
68. Буркацький Яків Петрович
69. Артемчук григорій Гордійович

Не повернулися з кривавих полів війни, полягли десь там і пропали безвісті і забуті

1. Буркацький Сидор Тимофійоаич
2. Подолянчук Петро Якович
3. Дашкевич Дмитро Гнатович
4. Ройтман Гарон Гельович
5. Антонюк Яків Корнійович
6. Антонюк Явтух Корнійович
7. Антонюк Артем Корнійович
8. Антонюк Арсен Іванович
9. Басюк Томаш Панасович
10. Артемчук Петро Гордійович
11. Артемчук Сергій Гордійович
12. Сидорчук Василь Панасович
13. Артемчук Григорій Вікентійович

Дівчат та підлітків забрали копати окопи, в селі лишилися жінки, діти та старі. Жінка-солдатка йшла в полі за плугом, жінка-солдатка – йшла з косою, злидні, турботи, тривоги та нестатки нависали звідусіль. Приходили з фронту похоронні, які оплакувалися майже усім селом і чорною примарою бродив сум.
Через село пішки і на підводах з будами ішли біженці, відходячи від фронту. Гриміли горизонти в гарматному Гулі. У Вікнинах була дана команда готувати буди на вози, сушити сухарі, яких не було з чого. І готувалися до евакуації. Не евакуювалися, лінія фронту до села Вікнин не дійшла. Зате, тиф-сипняк дійшов. Ходив від хати до хати і ставив хрести на могилках.
Після падіння царського самодурства очікуваний мир і воля не прийшли. Антинародний тимчасовий уряд і не думав про припинення війни, усі порядки лишилися таким ж, якими б вони були за царату. Народний Гнів наростав.

 

Село Вікнин в період Великої Жовтневої соціалістичної

революції і громадянської війни.

 

Весняним громом жаданої волі від краю до краю по нашій країні прокотився Великий Жовтень 1917 року. Ленінські Декрети про мир, землю та волю дійшли до кожної оселі. Перемога Великого Жовтня підняла на боротьбу за Радянську владу широкі маси трудящих. В ході цієї боротьби в даній місцевості в грудні 1917 року було проголошено Радянську владу. Протягом грудня селяни конфіскували поміщицькі маєтки. Але політична ситуація тих часів не давала змоги зараз же повністю перетворити в життя Ленінські Декрети. На шляху поступу стала контрреволюція, підтримувана рядом капіталістичних країн та іноземна інтервенція. До повного розгрому ворожих сил трудящих нашої країни прийшлося пройти важкий шлях жорстокої боротьби.
В лютому 1918 року на Україну вторглися орди кайзерівської Німеччини, запрошені сюди Центральною Радою. Німецькі окупанти встановили на зайнятій ними території грабіжницький колоніальний режим і розстрілювали всякий прояв вільної думки.
У листопаді 1918 року під героїчними ударами Червоної Армії німецькі орди починають котитися на захід. На весну 1919 року наша територія була очищена від німецьких окупантів та петлюрівської Директорії.
Весною 1919 року селяни села Вікнин повністю конфіскували обидва поміщицькі маєтки, що знаходилися на території села Вікнин і забрали в своє користування поміщицькі землі.
Боротьба з ворогами Радянської влади була ще не закінчена і над цією територією знову нависла загроза. У серпні 1919 року буржуазно-поміщицька Польща вторглася на землі Волині. В обозі польської армії повернулись сюди і поміщики, які з усією жорстокістю стали відновлювати поміщицькі порядки. Білополяки своїми діями не відрізнялись від німців. Вони встановили такий же режим і за найменші підозри в співчутті Радянській владі розстрілювали всякого запідозрілого. Багато в ті часи загинуло наших людей від німців і білополяків.
Віконські поміщики, повернувшись до своїх маєтків, зараз же наказали, щоб їм було повернуто все конфісковане в них майно та сплачено суми нанесених збитків. Під загрозою смертельної кари населення с. Вікнини змушено було повернути взяту по маєтках худобу, реманент та відмовитись від посіві, проведених на поміщицьких землях.
Поміщик центрального двору, що знаходився в селі Вікнин був жорстокий, але кликати карний загін в село видно боявся, бо пам’ятав постріл, зроблений по ньому Орлом Петром. А прихованої зброї на ті часи в населення с. Вікнин було немало. Переважно частина солдат бувшої царської армії з с. Вікнин повернулись з війни, додому зі зброєю. Гнів народний наростав, партизанський рух ширився, а це було неабиякою пересторогою панської сваволі.

Для трудового люду часи то були дуже важкими: розруха, відкрите грабіжництво, терор і голод. Приходилось жити на лободі, буряковій гичці і страшним лихом були періоди цілковитої відсутності солі. В 1917 році деякий час в обігу лишалися царські гроші, потім Тимчасовий уряд ввів свої, які звали керинками. Центральна рада запровадила свої, які в народі звали осиковими, поляки ввели марки, гроші обезцінились. В народі еквівалентом вартості став фунт (стара мірна вага) жита, зерна взагалі, яке грабіжники забирали до останнього.

У квітні 1920 року буржуазно-поміщицька Польща, підтримувана імперіалістичними країнами, збройною силою пішла проти Рад, але захоплення земель Волині вона почала ще до того.
Білополяки вторглися на Волинь у серпні 1919 року в районі с. Вікнин в середині серпня вони окопалися на горі коло Пургана, в Середній зміні та на Надишенщині, а згодом знялись і пішли далі. В с. Перерослому, у волості, засіла польська канцелярія, яка осінь 1919, зиму 1920 р.р. займалася арештами та катуванням населення, пошуком зброї і грабунками. Карні загони пільсудчиків, до яких входили поміщицькі синки, восени 1919 р. та зимою і навесні 1920 року роз’їхалися по селах, влаштували криваві розправи над населенням і встановлювали поміщицькі порядки.
Всі хто з перших днів Жовтня став на захист Радянської влади і залишився тут, організували опір контрреволюції та інтервентам, змушені були перейти в підпілля. Серед громадян с. Вікнин більшою активністю у виступах проти контрреволюції та рішучістю в діях по конфіскації панських маєтків проявили себе: Антонюк Василь Семенович, Артемчук Мусій Харитонович, Басюк Лазар Якович, Басюк Панас Лазарович, Артемчук Іван Денисович, Омельчук-Орел Ілля Якимович, Коберник Гордій Миколайович, Флімончук Денис Федорович, Артемчук Василь Мусійович, Артемчук Ульян Іванович та Мельничук Пало Якимович. В умовах контрреволюційного терору, підтримуючи зв’язки з навколишніми селами, цим товаришам приходилось вести себе дуже насторожено, а Омельчук-Орел Ілля Якимович та Коберник Гордій Миколайович перейшли на нелегальне положення.
Поміщики по селах, де були маєтки, знали волелюбних людей, які виступали за народ, таких вони при першій нагоді віддавали до рук карним загонам або жандармерії. У Віконських поміщиків з родом Орлів були старі рахунки. Першим у с. Вікнинах за участь у боротьбі за Радянську владу польською жандармерією в жовтні 1919 року був схоплений Омельчук-Орел Ілля Якимович. Під конвоєм його було відправлено в Ляхівці (Білогір’я). в Тростянецькому лісі він вирішив відбитися від конвою, але сили були нерівні – один проти шести, поранений багнетом у груди, він був закатований в панських катівнях м. Збаража. Через кілька місяців загинув і Коберник Гордій Миколайович. Від партизанського загону він був у розвідці в м. Острозі. Віконський пан його впізнав і видав. Коберник Г.М. відстрілювався, двох чи трьох жандармів, розповідали положив, але переважаючою силою був схоплений і розстріляний.

У червні 1920 року під ударами Червоної Армії, яку з радісним захопленням зустріли трудові маси, білополяки панчно котилися на захід, грабуючи по селах усе, що могли. Найбільшим лихом то було те, що грабіжники забирали коні з возами. Кінь – то була основна тяглова і транспортна сила тих часі. Без коня селянинові було, як без рук. По дорогах на заграбованому транспорті двигались польські жовніри – грабіжники, а поруч підвід часто йшли тримаючись за полудрабок, господарі цих підвід чоловіки, бувало й жінки, в надії, що їм може таки пощастить випросити у грабіжників свої коні з возами. Навіть і тоді, коли жовнір гонив коней і бив пужалном чоловіка по руках – той намагався втриматись за полудрабок, біг за підводою аж поки, обезсилившись, падав і під регіт грабіжників відставав.
Але бувало й щастило, польські жовніри страшно боялися Червоних кіннотників, які на них нападали, мов грім. І якщо бувало червоні кіннотники перетнуть шлях, то білополяки в паніці розбігаються, а люди, скориставшись цим, захоплювали свої підводи і від’їжджали. З с. Вікнини на с. Шимківці на заграбованих підводах відступали поляки, підвід 30. На Слюзі проти них з провалля раптом вилетіло два Будьонівських вершники і наробили стільки страху, що поки жовніри опам’ятались, то всі підводи встигли повтікати.
З кіньми в ті часи переховувалися далеко в полях, на проваллях, а найбільше в Дзонецькому лісі, куди жовніри заходити боялись. Один раз було намірилися, але хтось з гвинтівки зробив по них два постріли і не пішли.
На початку липня 1920 року територія с. Вікнин і навколишніх повітів геть на захід була повністю звільнена від білополяків. Разом з ними повтікали і поміщики, захопивши з собою, що змогли. Скрізь тут встановлюється радянська влада. На фронтах громадянської війни ще йдуть запеклі бої з ворогами.
Населення с. Вікнин повністю зібрало урожай з панських полів, обмолотило його і все зерно здало у фонд Червоної Армії. Обсівати поміщицькі поля не наважувалися, щоб вони на лихий випадок з урожаєм не потрапили до польських рук, бо гриміла ще громадянська війна.
У вересні 1920 року за певних причин Радянські війська змушені були відступити і цю місцевість знову зайняли білополяки, а за ними по маєтках розповзалися поміщики. Але з панської Польщі пиха була вже збита. На кожному кроці польські інтервенти з боку трудящих мас зустрічали опір, який все сильнішав з наростаючим партизанським рухом.
В кінці жовтня та на початку листопада 1920 року поміщицькому пануванню та здирствам білополяків прийшов кінець. Польських інтервентів та поміщиків звідси було вигнано остаточно і безповоротно.

В роки громадянської війни 1917-1920 з села Вікнин в Радянські Червоні полки пішли добровольцями:

Басюк Петро Минович
Артемчук Василь Мусійович
Іщук Іван Матвійович
Басюк Панас Лазорович
Артемчук Ничипір Терентійович
Антонюк Василь Семенович
Антонюк Панас Савич
Панасюк Василь Сергійович
Панасюк Володимир Сергійович
Буркацький Сафрон Тимофійович
Гребенюк Герасим Митрофанович
Гребенюк Степан Митрофанович
Мартинюк Павло Гнатович
Артемчук Тодор Йосипович

В напрямку м. Крем’янця зранку до полудня клекотів бій з петлюрівцями. Басюк Петро Минович відстрілювався до останнього патрона, а далі бився в рукопашну, багнетом, та не сила була, ворог переважав. Увечері того ж дня Артемчук Ничипір Терентійович, який вийшов з оточення, приніс в село тривожну звістку – Петро поліг у бою. А того вечора Петра в одній білизні вбитого, скривавленого, із зав’язаними руками в районі м. Бумська петлюрівці на розстріл вели. Зібрав останні сили, визволив руки, накинувся на конвой, вирвав гвинтівку, відбився і в одні білизні, скривавлений полями на ранок прийшов у село. Одужав і пішов далі битися за волю народну.
Селом на захід проходили частини Червоних кіннотників, звільняючи боями рідну землю від білополяків. Поруч одного вершника ішов кінь загиблого товариша. До сідла була підвішена шабля і гвинтівка. Антонюк Василь Семенович вийшов з свого двору, зупинив кіннотників, взяв шаблю, через плече перекинув гвинтівку, сів на коня і зараз же пішов у бій на захист здобутків Жовтня.
Червоні бійці-добровольці з с. Вікнин були учасниками битв на Каховському плацдармі, йшли на Сиваш, брали штурмом Перекоп і билися з ворогами на Львівському напрямку.
В ході цієї великої історичної битви за владу Рад багато синів і дочок нашої Вітчизни віддали своє життя за щастя народу і волю народу, серед них і громадяни с. Вікнин.

Підтримуючи зв’язки з підпіллям навколишніх волостей і повітів, організовуючи сили на боротьбу з контрреволюцією та іноземною інтервенцією мужньо загинули:

Омельчук-Орел Іван Якимович
Коберник Гордій Миколайович

З кривавих полів громадянської війни не повернулися, в громах битв жорстоких десь там у безвісті смертю хоробрих лягли:

Басюк Павло Лазорович
Антонюк Василь Семенович
Гребенюк Герасим Митрофанович
Гребенюк Степан Митрофанович

Шкода, що імена їх покрились в односельчан пилом забуття. А були то люди мужні і відважні, які не шкодуючи свого життя, стали на смертний бій за долю народу.

У листопаді 1920 року у цій місцевості остаточно утвердилася Радянська влада. Державний кордон між країною Рад і панською Польщею був утверджений по дорозі, яка йде через Пурган на село Шкеринці. Віконський хутор ніби підходив до Польщі. На хуторі в придорожніх хатах розмістилася радянська погранзастава. Так сю Вікнина увійшло в рік 1921.

В січні 1921 року погранзастава з хутора знялась і перебазувалась в с. Зіньки, де по договореності між нашою країною і панською Польщею заново встановлювалась лінія державного кордону, яка проіснувала до 17 вересня 1939 року.